Попід Кичерами та над потоком
- Автор: Парфанович Софія
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: Publisher Petro Yamniak. 9 Lincoln PI., 'Clifton,N.J. 07011,USA
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Попід Кичерами та над потоком». Краткое содержание книги:
Василь Лев
Та це не тривало надто довго.
Оце з гамором і радісним гавкотом вбігала в кімнату Боська й не дивлячись на небезпеку, що так і висіла над нею, встрибувала на ліжко, клалась на спину й фиркала всіма чотирма лапками й скомліла радісно, підповзаючи до пана й стараючись його лизати. При тому її карі очі сміялися з великих радощів та охоти до псот.
Тільки бідна Мімі не могла вискочити на ліжко. Вона придрипувала за Боською, ставала біля ліжка й скавуліла тонко та жалко.
— Ну, ходи, стара, ходи! — казав Старий Пан і витягав Мімі на ліжко. От тоді зачиналась гаркітня!
Боська й Мімі заводили з собою сварку, котра ближча панові й любіша, котра має бути під ковдрою, під пахою чи в ногах. Брехали, товклись, черкали себе зубами й борюкались. Це випроваджувало з певного гідности спокою латасту Бойочку. Вона прокидалась та з котячою повагою і спокоєм дивилась на дві розсварені собаки. В її розумних холодних очах з подовжною, чорною щілиною зіниць стояла все таки увага. Це все діялось біля неї, а псам, хоч вони й друзі все таки вірити не можна. М’якенька чистенька біла Боїна лапка була завжди готова виставити пазурі, якщо б показалась потреба.
Та потреби не бувало. Всіх годила Ганя. З кухні доносився її грізний голос:
— Де ремінь?! — а потім кроки.
Собаки зразу мирились і, не чекаючи ні Гані, ні ременя, зістрибували з ліжка й крилися в найтемніший кут під ним. Навіть Мімі забувала свою ніжність і незручність і стрибком опинювалася біля доні. Там у кутку мирились і поклавши голову одна на одну дрімали.
Діло з ременем розуміла Боя теж. За крадіжку Ганя не жалувала нікому. Правда, Боя була дуже зручна й найчастіше швидше втікала ніж досягнув її ремінь, проте не любила його, бо й за що було любити? Тож одним стрибком була на шафі, або крізь відчинене вікно на дворі. Все таки безпечніше…
Після того пан вставав з ліжка, сміявся з собак та приговорював:
— Бачиш, Босю, була б дістала у шкіру. Але був би плач! А то тому, що ти нечемна й сваришся з мамою. Якби так тихцем, була б Ганя ані не помітила.
Здавалось, що Боська розуміла промову, бо після таких ласкавих слів виповзала хильцем-нишком з-під ліжка й розглядалася злодійкувато. Коли ж небезпеки не помічувала близько, швидко вистрибувала на ліжко, заривалась під ковдру й дуже чемнесенько, дуже гарнесенько згорталась в клубок та солодко задрімувала, забувши небезпеку, що так і висіла, над таким розкішним місцем.
Ну, але Ганя…
Та, про це краще не згадувати!
XIX. БОЯ ЛЮБИТЬ ЛОВИ I ТЕПЛО ЛІЖКА
В тому часі, коли Мімі породила й виховувала цуценят, котеня росло й кріпшало. Воно виявилось на диво моторне та здатне до ловів. Хоч як любило тепло та вигоду, солодке молоко та запашне м’ясо, воно дуже завчасу занюхало запах мишей — споконвічного звіра, що становив предмет котячих ловів та й їхню відживу. Цього звіра завжди й усюди вдосталь, тож кіт може собі жити сито й вигідно. Не потребує він і служити людині. Якби ж не молочко та тепла піч…
Швидко всі котячі забави мали вигляд ловів. Зачатувати, терпеливо подрімуючи в чуйній дрімоті, кидатись на предмет ловів, а потім зловивши, попускати й підганяти лапкою і знову ловити, та вже тримаючи в зубах, воркотіти грізно, оце й забава й ловецькі звичаї котів.
Такі звичаї мала й Боя. Так назвали оцю кіточку діти Старого Пана. А назва оця мала зовсім просте джерело, як і загалом майже всі людські назви. Тому, що котятко було звичайне, простеньке, такий собі селюшок. Ольга сказала:
— Тато взяли собі таку бойчиху.
— Не бойчиху, бо киця мала, а бойку — сказала Стефа.
І з цього пішло: Бойка. Бойочка. Боюня. Боюнечка. Боюня. Бойочка й Боюнечка як була мала. Якже мала вже дітей і ходила з ними на далекі ловецькі виправи, тоді вже Боя. Так і залишилася.
Бойочка зажила швидко справжнім котячим життям. В хаті вона була ґаздинею і її боялись миші, де б не було. В кожній кімнаті Бойочка знала їхні сховища, трощила й нищила їх у спіжарці, при чому й сама не забувала закусити мишачу печеню сиром або запити молочком. Ніхто не знав, як і коли Боя пробиралася на горище постійно замкнене на крючок чи колодку. Там давала себе замикати на цілу ніч і наносила мишам добрий страх. Не раз чутно було поночі Боїні стрибки та пищання мишок.
В усіх комірках, прибудівках, на шпихлірику, а згодом на стайні неподільно володіла Боя. Для неї не існували двері й вікна. Лазила надзвичайно зручно по вуглах хати й влазила попід крокви на горище. По деревах лазила зручно немов дикий кіт. Не раз бачили її на самому вершечку стрункого модерева, де прямо колихалась у вітрі. На деревах можна було відкрити пташині гнізда й зловити пташині ціплятка — котячий присмак. Згодом Боя ловила й старих, хитрих горобців, а то й бувало, лісного більшого птаха притащить.