Без дозволу на розслідування
- Автор: Тимчук Віктор
- Серия: Арсен Загайгора #1
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Без дозволу на розслідування». Краткое содержание книги:
У пригодницькому романі сучасного українського письменника розповідається про мужність і героїзм радянських людей у роки війни та в мирний час, про патріотизм, любов до рідної Вітчизни.
За парканом з'явилася мати, і я пішов їй назустріч, узяв господарську сумку. Мати привітно усміхнулась.
— Чому ти мене не розбудила? — дорікнув їй. — Я ж у відпустці.
— Ти вчора стомився. А мені неважко. Чи ти вважаєш, що я вже така стара і немічна? — запитали напівжартома.
Яскоса зиркнув на неї: обличчя бліде, занадто напудрене, що рідко траплялося з матір'ю, яка не любила косметики. А це, певне, щоб приховати сині півкола під очима. Очевидно, погано їй спалося, та я нічого не чув — не прокидався серед ночі. Матипопрямувала до лавки.
— Сідай, Арсене. Чи ти кудись поспішаєш?
— Не дуже, — я опустився поруч, здогадуючись, про що вона хотіла зі мною говорити.
— Розкажи, як там Дмитро Семенович. Я розповів, як розшукував Куртія, як вечеряли в його квартирі, переказав нашу розмову, лише промовчав про гроші і що батька підвезли до вокзалу. Мати уважно слухала.
— Добрий він чоловік, — по всьому сказала і глянула на мене сумними очима. — Що ти збираєшся робити?
— Спробую розшукати свідків.
— Після стількох років?! Арсене, сину, облиш, тільки згаєш час, — мовила безнадійно. — Батька не вернеш. Он дах чекає ремонту, паркан, веранду треба пофарбувати.
— Ні, я не відступлюся. Що зможу, те й зроблю. А ремонт… Якось обійдемось.
— А Оля? Що подумає, коли відкладемо ремонт? — стурбовано дивилася на мене. — Адже вона не знатиме причини.
Я замислився. Мати мала рацію. Справді, як пояснити Олі? Навіщо я своє одруження пов'язав з ремонтом? А небо — чисте, ніжно-блакитне. Коли б затяжні дощі, можна було б і не вигадувати приключок. Ох і в дурному становищі я опинився: ще не одружився, а вже доведеться обманювати майбутню дружину.
— Мовчиш, — скрушно похитала головою мати. — Я, Арсене, не фахівець, але мені здається, однієї відпустки на розшук тобі не вистачить.
Так, слушне зауваження.
— Нехай, але інакше я не можу. Не встигну тепер, продовжу потім. Шукатиму доти, поки не з'ясую остаточно, — вперто заперечив, стримуючи роздратування.
А Оля?
— Невже все щастя у відремонтованій хаті? — випалив я.
— Коли ви… — мати знічено втупилась у мої руки. — Але від Олі, коли поберетесь, уже нічого не приховаєш, Арсене.
Так, забила мати мені цвяха в тім'я. Поки ми не одружені, я міг не звітувати перед Олею, чим займаюсь у відпустці, а тоді — вибачайте. І до підозр недалеко. А як би Оля сприйняла, коли б дізналась?
— Отож, Арсене, помізкуй, — звелася мати, беручи сумку. — Я тобі бажаю тільки щастя.
— То… то мені відмовитись від розшуку? — запитав розгублено.
— Знаєш, чого я боюсь? — Вона стояла наді мною і, не дочекавшись відповіді, сказала: — Неслави, пліток, поголосу. А почнеш дошукуватись, дехто згадає.
Вона стомлено, з опущеними плечима, ніби на них лежав якийсь тягар, пішла до ганку. Таки не спала ніч і все обдумала зі всіх боків. Краще за мене. Я почувався людиною, яка досі бігла швидко, впевнено, не бачачи перед собою жодних перепон, та враз наткнулась на високу глуху стіну. Що ж робити? Справді, зловісна тінь підозри, що лежала на трьох колишніх військових із Березівки, завдяки моєму втручанню могла виринути із забуття і торкнутися чорним крилом мене, матері, рідних Карпанята Замрики. Чи варто ворушити минуле?
Мати заради мого благополуччя жертвувала пам'яттю батька. Я розумів: від великої віри в нього, якої нікому й ніколи не зламати, не похитнути у ній. Мене, мабуть, вважала нестійким, не загартованим життям. Звичайно, за рік роботи я придбав не лише друзів, а й недругів. Від злих язиків мененіщо не врятувало б. І я засумнівався у доцільності відвідин Кедровського.
Сидів і сам собі здавався нікчемним, безпорадним до сліз. У голові роїлося безліч думок, а рішення не поспішало окреслитись, встановитись. Почув, як мати розчинила вікно, напевне, щоб покликати мене снідати, і встав з лавки.
— Арсене, стигне бараболя! — гукнула.
За сніданком мати сторожко позирала на мене, напевне, очікувала на продовження розмови, але я мовчав.
— Ти гніваєшся? — запитала вибачливо, підкладаючи мені салату з редьки, цибулі, политого сметаною.
— Ні, мамо.
— Я багато думала… Тепер не має значення, як загинув батько, — вона майже не їла, тримаючи в руці виделку з наштрикнутим кружальцем редьки.