Посмертні записки Браса Кубаса
- Автор: де Ассіс Машаду
- Год: 2017
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-663-368-5
- Переводчик: Галина Верба
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Посмертні записки Браса Кубаса». Краткое содержание книги:
За сюжетом, Брас Кубас, багатий одинак, наважується після смерті написати оповідь про своє життя. Таким чином започатковується критичний діалог із реалістичною естетикою. Він викладає своє бачення, незважаючи на те, що про нього скажуть чи подумають живі. Такі поняття як правда, наука, доводи виглядають дискусійними і, на думку Браса Кубаса, є відносними. Автор дивиться на світ скептично і зневажливо, спрямовує свій критичний погляд на людський рід, та й самого читача перетворює на одну із жертв іронії своєї книги.
Роман відкриває першу сторінку бразильського реалізму.
Розділ LXX. Дона Пласіда
Повернемося до будиночка. Зараз ти вже не зміг би ввійти туди, цікавий читачу, він став старим, почорнів, десь підгнив, і врешті власник зніс його, щоб збудувати новий, утричі більший, проте я тобі присягаюся, що новий значно тісніший за попередній. Світ був тісним для Александра Македонського, а горище на даху — безмежно велике для ластівок.
А тепер подивися, яка байдужа ця земна куля, котра несе нас у всесвіті, як човен з пасажирами після кораблетрощі, що має прибитися до берега. На тому ж самому місці спить порядна подружня пара, а раніше там спала пара коханців грішників. А завтра там же спатиме якийсь священик, а потім убивця, потім коваль, а потім поет, і всі вони благословлятимуть той куточок на землі, де у них з’являлися якісь мрії та бажання.
Віржилія зробила з того будиночка просто лялечку: розставила меблі і прикрасила речами, що найбільше туди пасували, з притаманним їй тонким естетичним смаком. Я приніс туди деякі книги, і за усім тим наглядала дона Пласіда, яка — вважалося, —була справжньою власницею того будиночка.
Їй було доволі складно погодитись на той будинок, вона, звісно, намагалась з’ясувати, з якою метою це робилося, і їй було боляче від своєї ролі. Думаю, що спочатку вона навіть потайки плакала, відчуваючи відразу навіть до самої себе. Принаймні вона ні разу не підняла на мене очі протягом перших двох місяців, говорила зі мною, закопиливши губу, серйозна, похмура, іноді геть засмучена. Я хотів завоювати її довіру, проте вона не допускала до себе, ніби була ображена, я ж ставився до неї з ласкою та повагою. Я намагався добитися в неї певної прихильності, а згодом і довіри. І таки досяг довіри, коли вигадав таку собі патетичну історію кохання з Віржилією, котра сталася ще до одруження Віржилії; говорив про супротив її батька, про жорстокість чоловіка, навіть не пам’ятаю, про які ще деталі роману я їй говорив. Дона Пласіда жадібно слухала всі сторінки того роману. У тому була потреба заспокоїти власне сумління. Через півроку ті, хто побачив би нас утрьох разом, сказали б, що дона Пласіда — моя теща.
Я не був невдячним. Я їй дав п’ять мільйонів рейсів — ті п’ять мільйонів, що знайшов у Ботафого — це їй було на хліб у старості. Дона Пласіда подякувала мені зі сльозами на очах і ніколи відтоді не переставала молитися за мене щовечора перед образом Святої Богоматері, що стояв у неї в кімнаті. Ось так була подолана її відраза.
Розділ LXXI. А що це за книжка?
Я вже починаю шкодувати про те, що завівся з цією книжкою. Річ не в тім, що я від неї втомився, а й справді — написати кілька коротеньких розділів для цього світу — завдання, що хоч трохи відволікає від питання вічності. Та й книжка ця нудна, від неї віє могилою, вона ніби містить гримасу покійника, тяжкий порок, а крім того, геть низький, бо найбільшим недоліком цієї книги є ти, читачу. Ти квапишся постаріти, а в книзі події розвиваються повільно, тобі ж подобається розповідь пряма й насичена подіями, стиль оповіді простий і вільний, а стиль цієї книжки, наче п’яничка — то завалиться праворуч, то ліворуч, то зупиниться, то знову рушає, то бурмоче собі щось під ніс, то кричить, то регоче, то погрожує небесам, то перечіпляється і падає.
І гепається! Нещасне листя мого кипариса[55], ти теж падаєш, як і інше листя — прекрасне й мальовниче, і якби у мене були очі, я б заплакав за вами. Ось у чому велика перевага смерті, бо вона позбавляє наші вуста посмішки, також забирає і очі, щоб ми не плакали. Хіба що гепнутися разом з опалим листям.
Розділ LXXII. Бібіліоман
Можливо, я викину попередній розділ; до речі, там є в останніх рядках фраза, яка мені здається дуже не вдалою, а я не хочу давати поживи для майбутніх критиків моїх записок.
От подивіться: шістдесят років, такий собі чолов’яга — худорлявий, весь аж жовтий, з сивим волоссям, котрому нічого не до вподоби, окрім книжок, нахиляється над попередньою сторінкою — може, він там віднайде якусь недоладність. Він читає, перечитує, читає втретє, намагається розділити на слова, виділяє один склад, потім інший, ще один і решту, аналізує зовні і зсередини, з усіх боків, роздивляється на світлі, витирає пил, тре об коліно, вимиває їх, і — нічого! Не знаходить недоладності.
Це бібліоман. Він не знає автора, оце ім’я Браса Кубаса відсутнє в його бібліографічних довідниках. Він знайшов цей томик випадково у букініста, на полицях, де лежало все поспіль. Купив він цю книжку за двісті рейсів. Він поцікавився, пошукав ще, порився серед інших книжок і нарешті відкрив, що це був єдиний примірник... Єдиний! Ви, котрі не просто любите книги, а хворі на них, ви дуже добре знаєте вартість такого слова, і можете здогадатись, таким чином, яку насолоду отримує бібліоман. Він відмовиться від корони короля Індії, від папської тіари, від усіх коштовностей музеїв Італії та Голландії, якби йому запропонували обміняти їх на єдиний екземпляр. І не тому, що йдеться про мої «Записки...», те ж саме він зробив би з «Альманахом Леммерта»[56], якби той був єдиним примірником.
Найгіршим є те, що трапляються незрозумілі місця. Ось там сидить чоловік, схилившись над сторінкою, в правому оці у нього монокль, він повністю присвячує себе цій благородній і важкій роботі, котра полягає в тому, щоб розгадати оті темні місця. Він уже сам собі пообіцяв написати короткі мемуари, в яких розповість про знахідку: що саме там приховано, що є у підтексті отієї туманної фрази. Врешті-решт він нічого не знаходить і вдовольняється тим, що є власником єдиного примірника. Він згортає книжку, дивиться на неї, знову звертає на неї свій погляд, підходить до вікна й роздивляється її на сонці. Єдиний екземпляр! А в цей момент у нього під вікном проходять своєю дорогою до влади Цезар чи Кромвель. Та він знизує плечима, зачиняє вікно, лягає у гамак і гортає повільно книжку — з любов’ю, насолоджуючись знахідкою... Єдиний примірник!
Розділ LXXIII. Ланч
Темні місця у книжці так мене захопили, що я мало не загубив інший розділ. Наскільки краще було б сказати про все те прямо, без усіляких-там викрутасів. Я вже порівнював свій стиль з тим, як ходить п’яничка. Якщо вам таке порівняння видасться недоречним, то все ж я можу сказати, що так само проходили й наші з Вержілією ланчі в будиночку в Гамбоа. Іноді ми там влаштовували наш маленький «бенкет», наш ланч. Вино, фрукти і компот. Ми їли, проте це була трапеза, яку пересипали солодкими словами, ніжними поглядами, милими жартами, безліччю реплік серця, окрім того, що то був справжній постійний діалогсердець. Час від часу якась суперечка розбавляла надмірну солодкавість наших побачень. Віржилія лишала мене самого, забивалася в куток канапи або ж ішла кудись в глибину будинку і заводила світську розмову з доною Пласідою. Через п’ять чи десять хвилин ми відновлювали нашу бесіду, як оце і я відновлюю свою оповідь, щоби потім знову її перервати. Зверніть увагу, що ми були далекими від того, щоб усамітнитися й не запросити за стіл дону Пласіду, проте дона Пласіда ніколи на таке не погоджувалась.
— Здається, що я вам зовсім не подобаюсь, — сказала якось їй Віржилія.
— Господь з вами! — вигукнула добра сеньйора, піднісши до неба руки. — Щоб мені та не подобалася моя Яя? Тоді скажіть мені, хто ще мені може подобатися, як не вона?
І взявши її руки у свої, стала дивитися на них пильно-пильно, аж доки очі в неї наповнились сльозами від того, як вона напружила свій зір. Віржилія її ніжно обняла, а я вкинув їй у кишеню срібну монетку.
Розділ LXXIV. Історія дони Пласіди
Не варто шкодувати за проявами щедрості, та срібна монетка принесла мені сповідь дони Пласіди й, відповідно, цей розділ. За кілька днів, коли я застав дону Пласиду одну, ми почали розмовляти з доною Пласідою, і вона коротко розповіла мені історію свого життя. Вона була позашлюбною дитиною, батьком її був паламар єпархії, а мати готувала солодощі на продаж. Батько помер, коли їй було десять років. Уже в той час вона вміла натирати кокосову стружку і робити ще якісь кондитерські вироби відповідно до свого віку. У п’ятнадцять чи шістнадцять років вона вийшла заміж за кравця, котрий невдовзі помер від сухот, лишивши її з донькою. Овдовівши молодою, вона мусила взяти на себе клопоти за дворічною донькою та пристарілою матір’ю, котра вже знесилилась від роботи. Тож їй доводилось утримувати трьох. Вона готувала солодощі, що власне й було її професією, а також займалася кравецтвом — з ранку до ночі, наполегливо, для трьох чи чотирьох крамниць, та ще й навчала кількох діток зі свого кварталу за десять тостонів на місяць. Отак промайнуло багато років, краса її не змарніла, бо її ніколи й не було. З’являлися якість кавалери, робили пропозиції, намагалися звабити, та вона не поступалася.
55
З давніх часів кипарис вважали емблемою печалі. Кипарисові гілки клали у гробниці померлих; ними прикрашались на знак трауру в домі; кипарисові деревця висаджували на могилах.
56
Мається на увазі один з альманахів, що їх у великій кількості видавали в XIX ст.