Посмертні записки Браса Кубаса
- Автор: де Ассіс Машаду
- Год: 2017
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-663-368-5
- Переводчик: Галина Верба
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Посмертні записки Браса Кубаса». Краткое содержание книги:
За сюжетом, Брас Кубас, багатий одинак, наважується після смерті написати оповідь про своє життя. Таким чином започатковується критичний діалог із реалістичною естетикою. Він викладає своє бачення, незважаючи на те, що про нього скажуть чи подумають живі. Такі поняття як правда, наука, доводи виглядають дискусійними і, на думку Браса Кубаса, є відносними. Автор дивиться на світ скептично і зневажливо, спрямовує свій критичний погляд на людський рід, та й самого читача перетворює на одну із жертв іронії своєї книги.
Роман відкриває першу сторінку бразильського реалізму.
Навіть зараз мені важко було що-небудь сказати їй у відповідь, врешті-решт я таки не стримався і відкрив причину своєї відсутності... О ні, святі небеса, я ніколи не бачив таких здивованих очей. Напіввідкритий рот, підняті вгору брови, явний подив, відчутний, якого не можна було не помітити, — такою була перша реакція Віржилії, вона кивнула головою з усмішкою, сповненою ніжності й милосердя, що врешті-решт геть збило мене з пантелику.
— Отакої!
А тоді пішла і скинула капелюшок — весела, радісна, грайлива як дівчинка, котра щойно повернулася зі школи, потім підійшла до крісла, де я сидів, і почала стукати мене по голові одним пальчиком, повторюючи:
— Ось тобі, ось тобі.
А мені більше нічого й не лишалось, як усміхатися. Отож усе закінчилося, як такий собі жарт. Та я бачив, що вона мене обдурювала.
Розділ LXXVIII. Головування
Одного дня, кілька місяців по тому, прийшов додому Лобу Невес і заявив, що він очолить провінцію. Я подивився на Віржилію — вона зблідла, він же, побачивши це, запитав її:
— Тобі такий варіант не подобається?
Віржилія хитнула головою.
— Мені це геть не подобається, — відрізала вона.
Більше нічого про це не говорили, проте ближче до вечора Лобу Невес уже рішучіше, ніж по обіді, став наполягати на такому проекті. Ще через два дні він заявив дружині, що його рішення про те, що він очолить провінцію, остаточне. Віржилія не могла приховати свого незадоволення таким рішенням чоловіка. Той же їй аргументував це політичного потребою.
— Я не можу відмовити тим, хто мені це пропонує. Так навіть краще, задля нашого майбутнього, задля твого імені, моя люба, бо я пообіцяв, що ти таки станеш маркізою, а зараз кажу, що станеш навіть баронесою. Ти скажеш, що я амбітний? Так воно і є, проте треба, щоб ти не зв’язувала крила моєї амбіції.
Віржилія дещо розгубилась. Наступного дня я застав її в будиночку на Гамбоа сумною. Вона на мене чекала й усе вже розповіла доні Пласіді, котра як могла намагалась заспокоїти її.
— Ти маєш їхати разом з нами, — сказала Віржилія.
— Ти з глузду з’їхала!? Це було б просто божевіллям.
— Що ж тоді?..
— Тоді необхідно зробити все, щоб він відмовився від свого наміру.
— Це теж неможливо.
— Він уже дав свою згоду?
— Здається, що так.
Я підвівся, кинув капелюха на стілець і став ходити з одного кінця кімнати в інший, не знаючи що робити. Я довго міркував, але на думку не спадало нічого путнього. Врешті я підійшов до Віржилії і взяв її за руку. Дона Пласіда підійшла до вікна.
— В оцій рученьці — все моє існування, — сказав я. — Ти відповідаєш за нього. Чини так, як вважаєш за потрібне.
Віржилія знеможено махнула рукою, я пішов і сперся на столик, що стояв навпроти. Кілька секунд тривала мовчанка, було тільки чутно, як десь гавкав собака — а може, то був шум хвиль, що долинав від берега. Бачачи, що вона мовчить, я все ще дивився на неї. Віржілія втупила вниз згаслий погляд, руки зі схрещеними пальцями лежали на колінах — вираз повного відчаю. В іншому випадку, з інших причин, я, безперечно, кинувся б їй у ноги і захистив би її своїми міркуваннями та ніжністю, однак зараз треба було примусити її саму піти на самопожертву, взяти на себе відповідальність за наше спільне життя і, відповідно, залишити її без своєї опіки й піти. Саме так я і зробив.
— Я повторюю, що моє щастя в твоїх руках, — сказав я.
Віржилія хотіла затримати мене, проте я уже вийшов. Я почув, що вона розплакалася, тож маю вам сказати, що я був ладен повернутися, аби витерти їй сльози, проте я опанував себе і вийшов.
Розділ LXXIX. Компроміс
Я ніколи не скінчив би своєї оповіді, якби треба було детально описувати все, що я відчував у перші години після того, що сталося. Я не знав, що робити — вагався між між бажанням і небажанням, між співчуттям, котре мене штовхало в дім до Віржилії, та іншим почуттям — скажімо так, егоїзмом, який говорив мені: «Стій, не руш. Нехай вони самі вирішують проблему, лиши її, щоб вона сама вирішила долю свого кохання».
Гадаю, що ці два почуття мали однакову силу, однаковий запал, тож жодне не хотіло поступатися іншому остаточно. Іноді у мене з’являлось невеличке відчуття докорів сумління, мені здавалось, що я зловживав слабкістю жінки, котру кохав, і звинувачував, при цьому сам нічим не жертвував і не ризикував. Коли я вже збирався здаватися, то знову з’являлося кохання і повторювало свою егоїстичну пораду, і я лишався в нерішучості і неспокої, бажав її побачити, і боявся, що побачення з нею призведе до того, що я таки розділю відповідальність за рішення разом з нею.
Врешті знайшовши компроміс між егоїзмом і співчуттям, я вирішив піти до неї, щоби побачити її у себе вдома, тільки вдома й у присутності чоловіка, ніяк не попередивши про свій візит. Зараз, коли я це все описую, мені видається, що той компроміс був просто жартом, наругою над нею, що таке співчуття було ще однією формою егоїзму, що рішення піти і втішити Віржилію не було нічим іншим, як виявом власного самолюбства.
Розділ LXXX. Працювати секретарем
Отож наступного вечора я вирішив піти в гості до Лобу Невеса. Обоє були вдома, Віржилія виглядала сумною, він же був дуже веселим. Я присягаюсь, що вона відчула певне полегшення, коли наші погляди, сповнені ніжності та цікавості, перетнулися. Лобу Невес розповів мені про свої плани щодо керування провінцією, про місцеві труднощі, про сподівання, про рішення. Він був у такому піднесеному настрої! Сповнений таких надій! Віржилія сиділа біля столу і вдавала, ніби читає книжку, проте дивилася понад сторінками і час від часу шукала мій погляд — погляд, допитливий і тривожний.
— Найгірше, — раптом сказав мені Лобу Невес, — що я до цього часу не можу знайти собі секретаря!
— Секретаря?
— Так, і у мене немає жодного кандидата на цю посаду.
— Ой лишенько!
— Одна ідея є... Ви не хочете поїхати на Північ?
Я не пам’ятаю, що я йому сказав у відповідь.
— Ви заможна людина, — продовжував він — вас не особливо хвилює, що платня буде незначною. Якщо ви хочете зробити мені послугу, поїхали зі мною в якості секретаря.
У мене всередині щось ніби відскочило назад, ніби я побачив прямо перед собою змію. Я подивися прямо в обличчя Лобу Невесу, пильно, допитливо, намагаючись зрозуміти, чи не було в цьому якоїсь прихованої думки... Навіть і тіні чогось такого я не помітив... Погляд був щирим і відкритим, вираз обличчя — цілком спокійним, воно не виражало якихось бурхливих почуттів, лише спокій, приправлений радістю. Я набрав повітря в легені, не маючи сили подивитися в очі Віржилії, та я відчував, що погляд над сторінкою книги просив мене про те ж саме, і я сказав так, що напевне поїхав би. Насправді губернатор провінції і його секретар — все це було вирішення ситуації в адміністративний спосіб.
Розділ LXXXI. Примирення
І все ж коли я виходив від них, то в мене все ще залишалися певні сумніви. Я міркував, чи я нерозважливо не поставлю під сумнів репутацію Віржилії, чи не було ще якого-небудь розумного способу поєднати інтереси держави та будиночка на вулиці Гамбоа. Я нічого не зміг придумати. Наступного дня, коли я прокинувся, я вже був морально готовим прийняти таке призначення. Опівдні зайшов слуга й повідомив, що на мене чекає у вітальні якась сеньйора, обличчя якої приховує вуаль. Я вийшов, це була моя сестра Сабіна.
— Далі так це не може тривати, — мовила вона. — Треба врешті-решт помиритися. Так наша сім’я не виживе. Ми не можемо лишатись ворогами.