Посмертні записки Браса Кубаса

— Але ж я тебе ні про що інше й не прошу, сестричко! — вигукнув я простягаючи руки, щоб обійняти її.

Я сів біля неї і став розпитувати про чоловіка, про доньку, про справи, про все. У них все йшло добре. Донька — була такою гарнюнею, як саме коханнячко. А чоловіка вона приведе до мене, як тільки я захочу.

— Отакої, я й сам піду до нього.

— Точно?

— Слово честі.

— Так ще краще! — зітхнула Сабіна. — Пора вже закінчувати з минулими чварами.

Мені вона здалася гладшою, ніж раніше, можливо, вона навіть помолодшала. Здавалося, що їй лише двадцять років, а їй вже сповнилося тридцять. Граційна, привітна, ніякої соромливості, ніяких образ. Ми дивилися одне не одного, тримаючись за руки, говорили про все й ні про що, як двоє закоханих. Здавалося, ніби це моє дитинство оживає — яскраве, пустотливе і світле, у пам’яті повертались роки, як карти, котрі тасуєш назад, згадалося, як я ними грався малим, і я згадав наш будинок, нашу родину, наші свята. Мені важко давалися ті спогади. Згадався і той перукар, що жив поблизу, як він фальшиво грав на скрипці, і той звук — бо до того часу спогади все ще були німими — той голос скрипки з минулого, сумний і гугнявий, і все ж він мене так схвилював, що... Очі у Сабіни були сухими. Сабіна не успадкувала жовтої хворобливої фантазії. Яке то мало значення? Вона моя сестра, моя кров, частинка моєї матері, і я говорю їй про це щиро і ніжно... Раптом я чую, як хтось стукає у двері вітальні, я йду відчиняти — це янголятко... йому всього п’ять рочків.

— Заходь Саро, — каже Сабіна.

Це моя племінниця. Я підняв її й поцілував. Мала, перелякана, відштовхувала мене своєю ручкою, вигнувшись усім тілом, щоб вирватися з моїх рук. У цей момент у дверях з’являється капелюх, а потім і сам Котрін, не більше і не менше, ніж Котрін. Я був такий схвильований, що облишив дівчинку й кинувся в обійми до її батька. Можливо, такий мій бурхливий вияв емоцій його дещо спантеличив. Чесно кажучи, він мені видався сором’язливим. Простий початок. Невдовзі ми вже розмовляли, як добрі давні друзі. Ніяких натяків на минуле, багато планів на майбутнє, обіцянки прийти на обід один до одного. Я не міг не сказати, що такий обмін візитами на обід міг мати певний інтервал з огляду на те, що я збирався їхати на Північ. Сабіна подивилася на Котріна, Котрін — на Сабіну. Обидва були спільної думки, що така ідея була просто безглуздою. Якого дідька мені було їхати на Північ? Хіба я тут не належав до світського товариства, до вищого світу, що я таки мав і надалі красуватися там, а не ховати власні чесноти, як гарні черевики у калоші? Правду кажучи, не було нікого, хто міг би зі мною зрівнятися, навіть Котрін. Він здалека подивлявся на мої успіхи, попри недоречну сварку, і завжди виявляв зацікавленість мною, пишався моїми успіхами і з цього приводу відчував навіть марнославство. Він чув, як відгукувалися про мене, як на вулиці, так і в світських салонах, це був просто хор дифірамбів та висловів захоплення. А тепер лишити це все, щоби провести кілька місяців у провінції, без особливої потреби, без серйозного наміру? Хіба що зробити це з політичних міркувань...