Посмертні записки Браса Кубаса
- Автор: де Ассіс Машаду
- Год: 2017
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-663-368-5
- Переводчик: Галина Верба
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Посмертні записки Браса Кубаса». Краткое содержание книги:
За сюжетом, Брас Кубас, багатий одинак, наважується після смерті написати оповідь про своє життя. Таким чином започатковується критичний діалог із реалістичною естетикою. Він викладає своє бачення, незважаючи на те, що про нього скажуть чи подумають живі. Такі поняття як правда, наука, доводи виглядають дискусійними і, на думку Браса Кубаса, є відносними. Автор дивиться на світ скептично і зневажливо, спрямовує свій критичний погляд на людський рід, та й самого читача перетворює на одну із жертв іронії своєї книги.
Роман відкриває першу сторінку бразильського реалізму.
— На Кандіані?
— На Кандіані.
Віржилія заплескала в долоні, підвелася й поцілувала сина з виразом дитячої радості, котра так контрастувала з її фігурою. Потім вона почала розпитувати, чи ложа бокова чи центральна, порадилася тишком з чоловіком щодо того, яку сукню вдягнути і яка саме буде опера, і не пам’ятаю ще про скільки речей вона розпитувала.
— Ви з нами сьогодні пообідаєте, докторе? — звернувся до мене Лобу Невес.
— Саме тому він до нас і прийшов, — підтвердила дружина. — Він каже, що у нас найкраще вино в Ріо-де-Жанейро.
— Ну я думаю, що він п’є не з цієї причини.
Під час обіду я спростував це твердження і пив більше, ніж зазвичай, проте менше, ніж потрібно для того, щоб втратити розум. Я вже був збуджений і лишалося небагато, щоб його таки втратити. Це вперше, коли я так розгнівався на Віржилію. Я жодного разу не подивився в її бік під час обіду. Говорив про політику, про пресу, про міністерство, здається, я б навіть говорив про теологію, якби її тільки знав, або ж хоча б міг щось згадати. Лобу Невес підтримував зі мною розмову спокійно й гідно, я б навіть сказав, з якоюсь зверхньою прихильністю. Та це все тільки дратувало мене, і обід видався мені гірким і довгим. Я попрощався, як тільки ми встали з-за столу.
— До зустрічі? — запитав Лобу Невес.
— Можливо.
І я собі пішов.
Розділ LXIV. Оборудка
Я тинявся вулицями і повернувся додому лише о дев’ятій. Я не міг заснути, тож узявся за читання й писання. О дев’ятій годині я вже шкодував, що не пішов у театр, подивився на годинник, вирішив одягнутися і вийшов. Подумав, що приїду таки пізно, а з іншого боку — це було би проявом слабкодухості. Видно, я вже став набридати Віржилії— думав я. І саме така думка поступово дала мені відчуття відчаю та холоднечі, я був готовий забути її чи вбити. Я її побачив там, вона сиділа в ложі, я бачив її оголені прекрасні руки — руки, що належали тільки мені, — вони зачаровували очі всіх присутніх, як і вишукана сукня, і білі, як молоко, перса та шия, і волосся, розділене на дві частини за модою того часу, а діаманти сяяли, проте не так яскраво, як її очі. Я її бачив такою, і мені було боляче, що й інші такою її бачили. Потім — в думках —я починав її роздягати, класти з одного боку прикраси і шовк, куйовдити волосся своїми хтивими і пожадливими руками, і оволодівав нею — не знаю чи ще прекраснішою, чи ще природнішою, — і вона ставала моєю, тільки моєю.
Наступного дня я не міг більше терпіти і рано вранці поспішив до Віржилії. Я застав її з червоними від сліз очима.
— Що сталося? — запитав я.
— Ти вже мене більше не кохаєш, — такою була її відповідь. — Ти ще ніколи так мало мене не любив. Ти до мене так ставишся, ніби ти мене зненавидів. Якби я тільки знала, що саме я вчинила поганого! Проте я не знаю. Може, ти мені скажеш, що ж сталося?
— Що сталося? Гадаю, що нічого не сталося.
— Нічого? Ти до мене ставишся, як до якоїсь сучки.
На цих словах я взяв її руки, поцілував і дві сльози скотилися у мене з очей.
— Все скінчено, скінчено, — сказав я.
У мене не було сил щось доводити, а окрім усього — що доводити? Хіба то була її провина, що її любив чоловік? Я сказав їй, що вона мені нічого такого не зробила, що я обов’язково буду ревнувати її до іншого, що не завжди мені вдаватиметься зберігати жвавий і безтурботний вираз обличчя, до того я ще додав, що напевне й у неї була необхідність приховувати свої почуття, що найкращим способом зачинити двері перед усіма цими страхами і сварками — прийняти мою ідею, про що я говорив напередодні.
— Я багато думала над цим, — відповіла Віржилія — Будинок — тільки наш, порожній, десь у садку на якійсь прихованій вуличці, хіба не так? Гадаю, що ідея слушна, проте навіщо тікати?
І говорила вона це все таким наївним і млосним голосом жінки, котра не думає про зло, і усмішка ховалася в кутиках її вуст, що також свідчило про її простодушність. Тоді я, трохи відсторонившись, відповідаю їй:
— Ти ніколи мене не кохала.
— Я?
— Так, ти егоїстка. Тобі краще бачити, як я страждаю щодня... такому егоїзму навіть назви немає!
Віржилія розплакалась і для того, щоб не привертати до себе уваги, притулила до рота хусточку. Вона здригалась від ридань. Від такого бурхливого виливу почуттів мені стало не по собі: якщо хто-небудь почує нас, то все буде втрачено. Я нахилився до неї, схопив її обидві руки і почав шепотіти їй найсолодші слова наших близьких стосунків, вказав на те, яка небезпека на нас чатує, і страх змусив її трохи заспокоїтися.
— Я не зможу, — сказала вона трохи згодом, — я не покину свого сина. Якщо ж я його візьму з собою, то він мене знайде і на краю світу. Я не можу більше, убий мене, якщо хочеш, або ж дай мені померти... Ой, Боже ти мій, Господи Боже!
— Заспокойся, подивись, тебе можуть почути.
— Нехай чують! Мені байдуже.
Вона все ще була схвильованою. Я попросив її, щоб вона все те забула, щоб вона мене пробачила, що я був просто божевільний, проте моє божевілля було спричинене нею і нею закінчувалося. Віржилія витерла очі і простягнула мені руки. Ми обоє всміхнулися один одному. Через кілька хвилин ми вже повернулись до теми про приватний будинок на якій-небудь тихій забутій богом вулиці міста...
Розділ LXV. Очі та вуха — побачити і почути
Нашу розмову перервало торохтіння екіпажу, що під’їздив до садиби. Прийшов слуга-раб і сказав, що то завітала баронеса Х. Віржилія подивилася на мене: в її очах було питання.
— Якщо у вас так болить голова, — сказав я, — то мені здається, що ліпше б її не приймати.
— Вона вже вийшла з візка? — запитала Віржилія у слуги.
— Так, вже вийшла і каже, що їй вкрай необхідно поговорити з вами.
— Нехай заходить!
Потому баронеса стрімко увійшла. Я не знаю, чи вона помітила мою присутність у вітальні, проте, важко уявити метушню, яку вона створювала.
— Я така рада вас бачити! — голосно скрикнула вона. — Куди ви поділися вчора, що ми вас не бачили? Отож послухайте, мене вчора страшенно здивувало, що вас не було в театрі. Кандіані була просто неперевершеною. Яка актриса! Вам подобається Кандіані? Аякже! Всі чоловіки однакові. Барон вчора сказав, що одна італійка варта п’яти бразилійок. Яка нетактовність! Причому нетактовність з боку вже поважної літньої людини, що ще гірше. Однак усе ж — чому вас вчора не було в театрі?
— Мігрень.
— Отакої! Напевне якісь любовні справи... Чи не так, Віржиліє? Тож покваптеся, сеньйоре, вам уже певно невдовзі сороківка стукне, або ж близько до того. Вам уже виповнилося сорок років?
— Я не можу вам сказати цього достеменно, — відповів я. — Втім, якщо дозволите, то я перевірю своє свідоцтво про народження.
— Гаразд, гаразд... — і простягнула мені руку. — Коли ми зустрінемося?
Домовилися, що в суботу я прийду до них, барон зараз такий засмучений...
Коли я вийшов на вулицю, то пошкодував про вчинене. Баронеса була однією з тих жінок, хто найбільше мав підозри щодо нас. Їй було п’ятдесят п’ять років, хоча вона й виглядала на сорок, приємна, усміхнена, ще лишались сліди її колишньої краси, все ще елегантна і з вишуканими манерами. Вона говорила не часто і не багато, у неї був прекрасний дар вислуховувати інших, шпигувати за ними, тоді вона схилялася на стільці, витріщала гострі та допитливі очі — і так сиділа. Інші, хто не знав її, говорили, переглядалися, жестикулювали, а вона в той час просто дивилася, іноді непорушно, іноді жваво, хитро всміхаючись краями очей, іноді сама до себе, або іноді вона навіть прикривала повіки, та оскільки вії у неї закручувались, то вона все ж продовжувала підглядати, копирсаючись у душах та житті інших.
Також щось підозрював родич Віржилії Вієгас — старий шкарбун, якому вже було сімдесят років, сухий і аж жовтий, він страждав від жахливого ревматизму, від не менш жахливої астми і від серцевої недуги: це був просто ходячий шпиталь. Проте очі у нього сяяли життям і здоров’ям. Віржилія в перші тижні геть не боялася його, вона мені говорила, що коли здавалось, що Вієгас щось винюхує, пильно вдивляючись, він просто рахує свої гроші. Він справді був дуже скупим.