Посмертні записки Браса Кубаса

— Б’юся об заклад, що ви мене не впізнали, сеньйоре Брасе! — вигукнув він.

— Якось не пригадую.

— Я — Борба, Кінкас Борба.

Вражений, я відступив назад. Хто мені допоможе підібрати влучне слово з Боссюе[51] чи з Вієйри[52], щоб описати моє величезне розчарування! То був Кінкас Борба, славний хлопчик, якого я знав з дитинства, мій шкільний товариш, такий розумний, і з заможної родини. Кінкас Борба! Ні, це просто неможливо, не може бути. Я ніяк не міг повірити, що оця хирлява статура, ця сива борода, оцей голодранець, цей злидар був не ким іншим, як Кінкасом Борбою. Зрештою так і було. У його очах ще виднілися залишки того виразу дитинства, його посмішка ще зберегла якийсь відблиск іронії, так притаманної йому. Через якийсь час я відвів погляд убік: його зовнішній вигляд відштовхував, порівняння з минулим пригнічувало.

— Мені не треба вам нічого розповідати, — сказав він нарешті. — Ви й так здогадуєтеся про все. Життя у злиднях, невдачі та боротьба. Ви ж пам’ятаєте наші свята, де я грав роль короля? Яке падіння! Тепер я — злидар...

Він підняв праву руку і байдуже знизав плечима; здавалося, що він змирився з ударами долі, навіть здавалось, що він був вдоволеним. Можливо вдоволеним... Сама байдужість, а християнське чи філософське смирення, не було і філософського конформізму. Здавалося, від злиднів його душа зашкарубла до такого стану, що він перестав відчувати відразу до бруду. Він носив своє дрантя з таким самим виглядом, як колись пурпуровий одяг короля — з виразом особливої безтурботної граційності.

— Ви зайдіть якось до мене, — сказав я. — Я спробую вам чим-небудь допомогти.

Чудесна посмішка осяяла його вуста.

— Ви не перший, хто мені обіцяє допомогти, — відповів він. — Не будете ви й останнім, хто нічого не зробить для мене. Та й навіщо? Я нічого не прошу, хіба що гроші; гроші, так, бо мені треба їсти, а в харчівнях не дають безкоштовно нічого. Навіть у овочевих лавках. Жалюгідного ангу[53] на два грошики ніхто в борг не дає... Це просто пекло, мій... Збирався сказати: друже... Пекло! До біса! Все під три чорти. Я сьогодні ще й не снідав.

— Не снідав?

— Ні, я вийшов з дому дуже рано. Знаєте, де я мешкаю? На третій сходинці до церкви Святого Франциска, ліворуч, якщо ви піднімаєтесь, не треба стукати у двері. Будинок холодний, дуже холодний. Отож я вийшов вранці звідти й не мав і риски в роті...

Я витягнув гаманець, вибрав банкноту у п’ять тисяч рейсів — найбруднішу — і дав йому. Він взяв її, жадібно зблиснувши очима. Він підніс банкноту вгору і радісно помахав нею.

— In hoc signo vinces![54] — вигукнув він.

А потім поцілував її; своїми жестами він виражав ніжність, його реакція була така бурхлива, що викликала у мене змішане почуття огиди і жалю. Він був кмітливим і зрозумів мене, став серйозним, гротескно серйозним, і попросив у мене пробачення за свою веселість, сказавши, що то була радість бідняка, який вже багато років не бачив банкноти в п’ять тисяч рейсів.

— Проте у ваших руках зробити так, щоби побачити ще багато таких банкнот своїми.

— Невже? — сказав він, натякаючи на мене.

— Якщо будете працювати, — сказав я.

Він зневажливо відмахнувся, кілька секунд мовчав, потім відказав, що він, в прямому сенсі цього слова, не збирається працювати. Мені було так гидко від його нікчемності, комічної і сумної водночас, що мені хотілося вже попрощатися з ним.

— Стривай, не йди, я хочу тобі викласти мою філософію злиднів, — сказав він, стоячи переді мною, широко розставивши ноги.