Посмертні записки Браса Кубаса
- Автор: де Ассіс Машаду
- Год: 2017
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-663-368-5
- Переводчик: Галина Верба
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Посмертні записки Браса Кубаса». Краткое содержание книги:
За сюжетом, Брас Кубас, багатий одинак, наважується після смерті написати оповідь про своє життя. Таким чином започатковується критичний діалог із реалістичною естетикою. Він викладає своє бачення, незважаючи на те, що про нього скажуть чи подумають живі. Такі поняття як правда, наука, доводи виглядають дискусійними і, на думку Браса Кубаса, є відносними. Автор дивиться на світ скептично і зневажливо, спрямовує свій критичний погляд на людський рід, та й самого читача перетворює на одну із жертв іронії своєї книги.
Роман відкриває першу сторінку бразильського реалізму.
Я вийшов геть пригнічений і збитий з пантелику. Все вже було готове, щоб відчалити — і настрій, і серце, — і тут тобі з’являється цей портьє з доцільності і просить у мене перепустку. Я посилаю під три чорти всяку доцільність, а разом з нею і конституцію, і законодавчий корпус, і міністерство, все.
Наступного дня я розгортаю офіційний бюлетень і читаю новину про те, що декретом під номером 13 було призначено головою та секретарем провінції відповідно Лобу Невеса та мене. Я негайно написав записку Віржилії і за дві години вже був у будиночку на Гамбоа. Бідолашна дона Пласіда! Вона ставала все пригніченішою, запитувала мене, чи ми не забудемо про нашу стареньку, чи розлука буде довгою, чи провінція дуже далеко. Я її втішав, проте мені самому потрібно було, щоб і мене хтось розрадив, адже застереження Котріна мене вивели з рівноваги. Невдовзі прийшла Віржилія, весела як ластівка, втім, коли вона побачила, що я сумний, стала серйозною.
— Що трапилось?
— Я вагаюсь, — мовив я. — Я не певен, чи треба було мені погоджуватись....
Віржилія сіла на канапу і почала сміятися.
— Чому? — запитала вона.
— Це геть необачно, це дасть привід для розмов.
— Але ж ми вже не їдемо.
— Як це не їдемо?
Вона розказала, що чоловік відмовився від такого призначення через причину, яку він повідомив тільки їй, попрохавши тримати це в секреті. Нікому більше такого довірити він не міг.
— Це видається дитячою забаганкою, — зазначила вона. — Проте це вагома причина для нього. Батько помер 13 числа, через 13 днів після обіду, на якому було 13 гостей. Будинок, в якому він жив, мав номер 13. І так далі, і тому подібне. Це фатальне число. Він не міг сказати таке самому міністрові, тож він сказав, що не може поїхати туди з особистих причин.
Я — так само, напевно як і читач — був дещо здивований подібною самопожертвою через число, та оскільки він був амбітним, то така самопожертва мала бути щирою...
Розділ LXXXIV. Конфлікт
Фатальне число, чи пам’ятаєш ти, читачу, як часто я благословляв його? Так само фівські сивоволосі дівиці мусили благословляти кобилу з рудою гривою, котра заступила їх під час жетвопринесення Пелопіда — прекрасна кобила, яка померла, вкрита квітами, і про яку ніхто й ніколи не згадав з сумом. Тож я тобі, добросерда кобилице, висловлюю свої жалісливі слова не тому, що ти прийняла смерть, а тому що поміж дівиць, котрі врятувались, цілком вірогідно, могла бути й одна з прабабусь Кубаса... Фатальне число — ти стало для нас рятівним. Чоловік Віржилії не назвав мені причину відмови, але він мені сказав, що то були приватні справи. Доки я його слухав, у мене був такий серйозний вираз обличчя, що геть не лишало сумнівів, що людина може прикидатися. Саме Невесу важко вдавалось приховувати глибокий сум, який його охопив, він говорив мало, задумувався, йшов в кабінет, аби щось там почитати. Іншим разом приймав мене, балакав і дуже сміявся, голосно і з притиском. Його мордували дві речі — амбітність і жалкування про втрачену можливість; і проте він був надто забобонним, і якби все повторилося, він знову би відмовився, соромлячись і розуміючи безглуздість забобонності, але неспроможний її відкинути. Таке настирливе почуття, котре викликає відразу в самої людини, — явище, варте певної уваги. Проте мені більше до смаку наївність дони Пласіди, котра зізналась, що не може бачити, як хто-небудь хилитає ногою.
— Ну і що ж тут такого? — запитував я.
— Це не до добра, — відповідала вона, і це була єдина відповідь, що важила стільки ж, як і одкровення Іоанна. — Це не до добра.
Так їй сказали в дитинстві без жодних більше пояснень, і їй цього було достатньо, щоб мати певність з цього питання. По-іншому вона себе вела, коли говорили про те, чи можна показувати на зірки пальцем, тут вона точно знала, що це призведе до появи бородавки. Або бородавка, або щось інше, через що можна втратити місце губернатора провінції? Тож примітивний, він же недолугий, забобон живе і далі. Просто важко визнати, що він забирає частину життя. Саме так сталося з Лобу Невесом, якого мучили сумніви і страх бути смішним. А до цього ще додалося й інше, бо міністр не повірив у приватні причини, він зрозумів відмову Лобу Невеса як політичну гру, на що нібито були певні причини; Невес потрапив у неласку, і його нещодавній покровитель почав голосно говорити про недовіру до нього; трапилося ще кілька інцидентів, і врешті потенційний губернатор провінції, яким він так і не став, перейшов у опозицію.
Розділ LXXXV. Вершина гори
Той, хто уникнув смертельної небезпеки, любить життя особливо. Я став кохати Віржилію з надзвичайною пристрастю після того, як мало її не втратив, те ж саме можна було сказати і про неї. Таким чином, намір Лобу Невеса очолити провінцію нічого іншого не приніс нам, окрім нового спалаху почуттів; то був як наркотик, що зробив наше кохання ще солодшим. Відтепер ми ще більше його цінували. У перші дні після того інциденту ми раділи, коли тільки уявляли, якої небезпеки нам вдалося уникнути. Якби таке сталося, то як би ми сумували один за одним, — між нами розлука, як ріка, що простягалась рушником, котрий тягнувся між нами без кінця. Ми, ніби діти, що ховаються в подолі матері, коли бачать просто страшне обличчя, втекли від вірогідної небезпеки і стискували один одного в обіймах:
— Моя люба Віржиліє!
— Моє кохання!
— Ти ж моя, правда?
— Твоя, твоя...
І так ми ще раз зв’язали нитку пригод, як Шахерезада пов’язала в одне ціле свої тисячу і одну ніч. Гадаю, що то була вершина нашого кохання, вершина гори, з якої протягом якогось часу ми розглядали долину на сході й на заході. Над нами було небо, воно було блакитним і спокійним. Відпочивши там на вершині, ми поступово почали спускатися схилом — руки у нас були то з’єднані в одне ціле, то вільні, проте ми потроху спускались і спускались...
Розділ LXXXVI. Таємниця
Внизу гірський хребет. Оскільки Віржилія здалася мені якоюсь не такою, як завжди, не знаю — чи то пригніченою, чи щось інше, я запитав її, що з нею. Вона змовчала, роздратовано відмахнулася, можливо, від поганого самопочуття, можливо, від утоми. Я став допитуватись, вона ж сказала, що... Моїм тілом пробігло якесь невловиме відчуття: воно було сильне, раптове, якесь особливе, щось таке, що мені ніколи не вдасться викласти на папері. Я взяв її руки у свої, притягнув легенько до себе, поцілував у голівку так ніжно, як зефір, і так міцно, як Авраам. Вона стрепенулась, взяла мою голову в свої руки, пильно подивилась мені в очі, а потім приголубила мене по-материнськи... Ось тут і є таємниця: нехай сам читач з часом спробує розгадати цю таємницю.
Розділ LXXXVII. Геологія
У цей час трапилося нещастя. Помер Вієгас. Пішов у кращий світ він якось миттєво, було йому шістдесят років, у нього були напади астми, ревматизмом покалічені суглоби і хворе серце... Через це все. Він був одним зі свідків нашого роману. Віржилія плекала великі надії на те, що цей старий родич, скупий, як могила, все ж забезпечить майбутнє її сина, залишивши спадок. Її чоловік, якщо й думав так само, то все ж приховував такі думки, або ж навіть душив їх у собі. Треба все говорити до кінця: у Лобу Невеса була певна засаднича гідність, гранітний пласт, що чинив опір корисливості. Інші зовнішні пласти — просто звичайна земля і пісок — нанесло на нього життя, котре постає, як вічний приплив. Якщо ти читачу пам’ятаєш, в розділі XXIII я вже вживав таке порівняння, я тепер вдруге порівнюю життя з припливом, проте цього разу, зверни увагу, читачу, я додав ще один епітет — вічний. І лише богу відома сила одного прикметника, головно у країнах спекотних і незнаних. Що є нового в цій книжці, то це моральна геологія Лобу Невеса і, можливо, того добродія, який цю книжку читає. Так, ці пласти характеру, котрі життя змінює, зберігає або ж геть змиває відповідно до їхньої міцності, оці пласти заслуговують на окремий розділ, що його я таки не стану писати, аби не розтягувати оповідь. Я тільки скажу, що найчеснішим чоловіком, якого я знав у своєму житті, був Жаку Медейруш чи Жаку Валадареш, я не дуже добре пам’ятаю його ім’я. Можливо, його звали і Жаку Родрігеш, одним словом — Жаку. Це було втілення чесності; він міг стати багатієм, якби припустився маленької неточності, але він не захотів, він дозволив, щоб з його рук вислизнули не більше і не менше як якихось чотириста мільйонів рейсів. Його чесність була такою показовою, що навіть здавалась набридливою і дріб’язковою. Одного дня, коли ми були з ним наодинці і вели приємну розмову, з’явився доктор Б., тип, я вам скажу, набридливий. Жаку наказав сказати, що його немає вдома.