Посмертні записки Браса Кубаса
- Автор: де Ассіс Машаду
- Год: 2017
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-663-368-5
- Переводчик: Галина Верба
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Посмертні записки Браса Кубаса». Краткое содержание книги:
За сюжетом, Брас Кубас, багатий одинак, наважується після смерті написати оповідь про своє життя. Таким чином започатковується критичний діалог із реалістичною естетикою. Він викладає своє бачення, незважаючи на те, що про нього скажуть чи подумають живі. Такі поняття як правда, наука, доводи виглядають дискусійними і, на думку Браса Кубаса, є відносними. Автор дивиться на світ скептично і зневажливо, спрямовує свій критичний погляд на людський рід, та й самого читача перетворює на одну із жертв іронії своєї книги.
Роман відкриває першу сторінку бразильського реалізму.
— А тепер прощавайте, час обідати, — сказав мій однокашник.
Я засунув руку в кишеню жилета й відчув, що годинника немає. Останнє розчарування! Борба поцупив у мене годинника.
Розділ LXI. Проект
За обідом мені було сумно. Я переживав не через вкрадений годинник, а через того, хто це вчинив. У мене виринали з пам’яті картинки з минулого, і знову порівняння, і висновок з цього... Від самого початку, коли я схилився над супом, у мені почала розкриватися ота жовта хвороблива квітка з розділу XXV. Тож я швидко пообідав і стрімко попрямував у дім Віржилії. Віржилія — то сьогодення, я хотів у ньому сховатися, щоби втекти від гнітючості минулого, бо зустріч з Кінкасом Борбою повертала мій погляд у минуле, котре було таким же справжнім, але то було зруйноване минуле — гидке, злиденне і злодійське.
Я вийшов з дому, але було ще рано. Я знову став думати про Кінкаса Борбу, і тоді мені захотілось знову повернутися на бульвар Публіку — може, я його там-таки знайду; думка про те, щоб відновити його особистість, засіла в мені як сильна потреба. Я пішов, проте Кінкаса там уже не було. Я запитав про нього у поліцейського і він мені сказав, що час від часу той «тип» дійсно приходив туди.
— О котрій годині?
— Коли як.
Отож не було неможливим зустріти його іншим разом. Я сам собі пообіцяв навідуватися туди час від часу. Потреба повернути його до нормального життя, переконати стати до праці, щоб він таки став поважати себе, переповнювала моє серце. Я починав відчувати добро, відчув підйом від мого захоплення ближнім... В цей час уже вечоріло, і я пішов до Віржилії.
Розділ LXII. Подушка
Я пішов до Віржилії і швидко забув про Кінкаса Борбу. Бо саме Віржилія була подушкою моєї душі, подушкою м’якою, теплою і духмяною, загорнутою в батист і чари. Саме там моя душа зазвичай виливала всі свої враження, а також і всі прикрості і навіть болючі моменти. І якщо добре подумати, хіба у Віржилії було інше призначення? Такого не могло бути. П’яти хвилин вистачило, щоб забути про Кінкаса Борбу, п’яти хвилин взаємного споглядання, тримання один одного за руки, п’яти хвилин і одного поцілунку. І ось уже спогад про Кінкаса Борбу полетів собі геть... Виразки на тілі інших, мотлох минулого — хіба мене чіпає усе те, що комусь болить, якщо у мене є малесенька чарівна подушка, щоб лягти, заплющити очі і спати.
Розділ LXIII. Давай втечемо!
Але ж! Не завжди ж спати! Через три тижні, коли я прийшов до Віржилії, — була десь четверта година по полудню — я застав її сумною і пригніченою. Вона не хотіла мені говорити в чому справа, та оскільки я наполягав, вона сказала:
— Видно, Даміау щось підозрює. Я стала помічати деякі дивні речі в його поведінці... Я не знаю. Він ставиться до мене, без сумніву, добре, та його погляд мене лякає. Я стала погано спати, навіть сьогодні вночі проснулась геть нажахана. Мені приснилося, що він збирається мене вбити. Можливо, це тільки мої припущення, вигадки, проте у мене таке відчуття, що він мені перестав довіряти...
Я її заспокоював як тільки міг, сказав, що, може, то у нього зараз негаразди в парламентській роботі. Віржилія погодилася, що таке могло бути, проте лишилась такою ж збудженою і знервованою. Ми були саме у вітальні, вікна якої виходили в сад, де ми якраз і обмінялися першим поцілунком. Через вікно в кімнату проникав вітерець, що погойдував завіси, і я став на них дивитися, хоча власне їх і не бачив, бо тримав у руках бінокль уяви: десь вдалині ледь проступав наш дім, наш світ, в якому не було ні Лобу Невеса, ні одруження, ні гризот сумління — не існувало ніяких інших перепон, котрі стояли б на шляху нашого бажання. Від такої думки у мене паморочилося в голові: усунувши суспільство, мораль та чоловіка, ми з Віржилією могли б потрапити в рай.
— Віржилія, я хочу тобі дещо запропонувати, — сказав я.
— Що саме?
— Ти мене кохаєш?
— Ой! — зітхнула, обійнявши мене за шию.
Віржилія шалено мене кохала, і та відповідь була очевидною правдою. Пригорнувши своїми руками мою голову, мовчки, важко дихаючи, вона стала пильно дивитися на мене своїми великими прекрасними очима, котрі світилися вологим світлом. Я тонув в тих очах, намагаючись дістатись її вуст, свіжих, як світанок, і ненаситних, як смерть. Краса Віржилії набула зараз величних форм, чого не було до того, як вона вийшла заміж. У неї зараз була фігура, як у античних статуй з пентелійського мармуру роботи великого майстра. Її краса була спокійною, як у статуї, проте не була ні холодною, ні млявою. Навпаки, натура у неї була гаряча і, можна було б сказати, що вона втілювала в собі усе поняття кохання. Втілювала його в першу чергу, коли мовчки висловлювала очима все те, що лиш може сказати людина. Проте час линув, я відвів її руки, взяв її за зап’ястя, пильно на неї подивися і запитав, чи вистачить у неї відваги.
— Для чого?
— Втекти. Ми поїдемо туди, де нам буде зручно, у великий чи маленький дім, як ти забажаєш, в горах або у місті, або в Європі, куди ти захочеш, де ніхто не буде нам заважати, не буде небезпеки для тебе, де ми житимемо один для одного... Давай втечемо! Рано чи пізно він зуміє щось розгадати, тоді ти пропала... Ти чуєш? Пропала... мертва... І він також, бо я його вб’ю, присягаюся.
Я замовк. Віржилія дуже зблідла, опустила руки й сіла на канапу. Вона застигла в такій позі кілька секунд, нічого не кажучи — не знаю, чи вона вагалась, чи робила свій вибір, чи була нажахана згадкою про викриття і смерть. Я підійшов до неї, став наполягати на своїй пропозиції, говорив їй про всі переваги життя удвох, без ревнощів, без страхів, без прикростей. Віржилія слухала мене мовчки, а потім мовила:
— Ми, напевне, не зможемо втекти, він мене знайде й уб’є в будь-якому разі.
Я доводив їй, що це не так. Світ дуже широкий, а в мене достатньо коштів, щоб жити там, де ми захочемо, де чисте повітря і багато сонця; він туди не приїде. Лише сильні пристрасті здатні на великі вчинки, а він не кохав її так сильно, щоб міг зважитися їхати на пошуки, якщо вона буде десь далеко. Віржилія перелякано і майже обурено замахала руками. Вона пробурмотіла, що чоловік її дуже любить.
— Можливо, — відповів я. — Можливо, що й так...
Я підійшов до вікна і почав барабанити пальцями по підвіконню. Віржилія покликала мене, я лишився на місці не спроможний впоратися з нападом ревнощів: я хотів задушити її чоловіка, якби він був у мене тут під рукою... Саме в цей момент Лобу Невес з’явився в саду. Не тремти так, моя настрахана читачко, заспокойся, я не стану підписувати цей вирок краплями крові. Як тільки він увійшов у сад, я йому дружньо помахав рукою, сказавши кілька компліментів. Віржилія швидко вийшла з кімнати, куди він зайшов через три хвилини.
— Ви тут давно чекаєте? — запитав він.
— Ні.
Він увійшов з серйозним виразом, погляд його був якимось непевним, як часто бувало, та невдовзі став справжнім уособленням радощів, коли побачив свого сина, майбутнього бакалавра з розділу VI. Він взяв його на руки, підняв у повітря, кілька разів поцілував. Я просто ненавидів цього малого, тож відійшов від обох. Віржилія повернулася в кімнату.
— Ох! — видихнув Лобу Невес, сівши втомлено на софу.
— Втомилися? — запитав я.
— Дуже. Спочатку дві першочергові роботи, одна з парламенту, друга з вулиці. А тепер у мене є ще й третя робота, — додав, дивлячись на дружину.
— Що за робота? — запитала Віржилія.
— Ну... Вгадай!
Віржилія сіла поруч з ним, взяла його за руку, поправила йому краватку і почала розпитувати, що там таке.
— Не що інше, як ложа.