Посмертні записки Браса Кубаса
- Автор: де Ассіс Машаду
- Год: 2017
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-663-368-5
- Переводчик: Галина Верба
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Посмертні записки Браса Кубаса». Краткое содержание книги:
За сюжетом, Брас Кубас, багатий одинак, наважується після смерті написати оповідь про своє життя. Таким чином започатковується критичний діалог із реалістичною естетикою. Він викладає своє бачення, незважаючи на те, що про нього скажуть чи подумають живі. Такі поняття як правда, наука, доводи виглядають дискусійними і, на думку Браса Кубаса, є відносними. Автор дивиться на світ скептично і зневажливо, спрямовує свій критичний погляд на людський рід, та й самого читача перетворює на одну із жертв іронії своєї книги.
Роман відкриває першу сторінку бразильського реалізму.
А ще був кузен Віржилії — Луїс Дутра, проте тепер я його обеззброював тим, що повсякчас говорив з ним про поезію та про прозу і знайомив його з іншими. Коли ті співвідносили ім’я та особу, вони виявляли вдоволення від того, що їм його представили, тож немає сумнівів, що Луїс Дутра від цього просто танув від щастя, тож я використовував його піднесений стан від таких знайомств, сподіваючись, що він ніколи нас не видасть. Врешті-решт було дві чи три сеньйори, кілька хлюстів та лакеїв, котрі у такий спосіб мстилися за своє жалюгідне становище, і все це разом становило цілий ліс очей і вух, поміж якими ми намагались прослизнути непоміченими, вдаючись до хватки та спритності кобри.
Розділ LXVI. Ноги
Тим часом, доки я думав про всіх цих людей, ноги несли мене вулицею вниз так, що непомітно я опинився біля дверей готелю «Фарокс». Зазвичай я обідав у ресторані цього готелю. Та оскільки я йшов, сам з собою розмірковуючи, то не я заслуговую на винагороду за той шлях, а мої ноги, котрі самі мене сюди привели. Благословенні ноги! Є люди, котрі ставляться до вас зневажливо і байдуже. Я сам до сьогодні не дуже-то цінував вас, сердився, коли ви втомлювалися, коли не могли піти далі, якоїсь межі і лишали мене з бажанням полетіти — щось на кшталт того, як намагається злетіти курка, в якої сплутані лапи.
Того разу, однак, мене осяяло! Так, друзі-ноги, ви лишили мене з Віржилію в думках і сказали одна одній: «Йому треба поїсти, саме обідня пора, давай відведемо його в готель «Фарокс», давай поділимо його свідомість на дві частини: одна лишиться там з дамою, а ми візьмемо другу, щоб він ішов прямісінько, не натикався на людей і на екіпажі, щоб знімав капелюха, коли зустрічав знайомих, і, врешті, щоб живим і здоровим прийшов у готель». І ви бездоганно виконали ваш намір, любі ноги, що примушує мене увічнити вас у цьому розділі.
Розділ LXVII. Будиночок
Я пообідав і пішов додому. Там я знайшов коробку з сигарами, котрі мені надіслав Лобу Невес. Пакунок був загорнутий у подарунковий папір і перев’язаний рожевою стрічкою. Я зрозумів хитрощі Віржилії, відкрив коробку і дістав звідти таку записку:
«Мій Б....
На нас впала підозра, все втрачено, забудь про мене назавжди. Ми більше не побачимося! Прощавай, забудь про нещасну В...ю».
Той лист був для мене ударом, втім, як тільки стемніло, я стрімголов кинувся дім до Віржилії. Зробив я це вчасно, вона вже розкаювалася.
Крізь відхилене вікно вона мені розказала, що саме сталося з баронесою. Баронеса відверто їй розказала, що напередодні багато говорили в театрі щодо моєї відсутності в ложі Лобу Невеса, виказували судження щодо наших стосунків, і врешті-решт, можна сказати, що ми стали об’єктом суспільної підозри. На завершення сказала, що не знає, що робити.
— Найкраще — втекти, — натякнув я.
— Ні в якому разі, — відповіла вона, хитаючи головою.
Я зрозумів, що було неможливо розділити дві речі, котрі у неї в душі були міцно поєднаними: наші стосунки і її становище в суспільстві. Віржилія була здатна до значних жертв, аби зберегти обидві речі однаковою мірою, а втеча надавала один тільки вибір. Я відчув щось таке схоже на гіркоту, проте хвилювання протягом тих двох днів були такими сильними, що це відчуття невдовзі зникло. Нехай буде так: облаштуємо будиночок.
І дійсно — через кілька днів я знайшов такий будинок, збудований саме для цього в одному з куточків Гамбоа. Лялечка! Будиночок новий, з фасаду щойно побілений, чотири вікна виходять на вулицю і два з боків — всі жалюзі червоного цегляного кольору, на розі будинку плющ, перед будинком сад: таємниця і усамітнення. Просто благодать!
Ми домовились, що в тому будинку буде мешкати жінка — знайома Віржилії, котра в її домі була кравчинею й просто помічницею.
Віржилія мала на неї надзвичайний вплив. Ми їй усього не говоритимемо, однак вона з часом щось зрозуміє і легко сприйме решту.
Для мене такі справи стали новою обставиною для нашого кохання: відчуття повного володіння, повної влади, щось таке, що могло приспати моє сумління і зберегти обличчя. Я вже втомився від чужих завісок, від стільців, килима, канапи, усіх тих речей у домі Невеса, які постійно нагадували мені про наше подвійне життя. Тепер я міг уникнути частих походів на обід, вечірнього чаю щодня, врешті-решт присутності їхнього сина, мого спільника і мого ворога. Будиночок рятував від усього того, брудний світ лишався на порозі, а звідти й далі безкінечний, вічний, вищий, надзвичайний наш світ, тільки наш, без зовнішніх законів, інсинуацій, без баронес, чужих очей і чужих вух — єдиний світ, єдина пара, єдине життя, єдине бажання і єдине на двох почуття — моральна єдність усіх речей шляхом виключення всього , що було несумісним з нами.
Розділ LXVIII. Батіг
Я саме міркував про вищевикладене, коли проходив через Валонгу невдовзі після того, як обладнав той будиночок. Проте мої думки перебив гамір та натовп на дорозі. Якийсь темношкірий бив батогом іншого прямо на площі. Той інший не наважувався втекти, він тільки стогнав і промовляв жалібно: «Не треба, пробачте, мій пане, пробачте!» Проте перший не звертав уваги на його благання і не переставав його шмагати.
— Начувайся, чортяко! — кричав він. — Ось ще отримуй, пияко!
— Мій пане, — стогнав той.
— Закрий рота, тварюко! — відповідав йому той, що з батогом.
Я зупинився... Святий боже! Хто ви думаєте стояв з батогом і шмагав? Ніхто інший, як мій служка Пруденсіу, — мій батько йому дав вільну кілька років тому. Я підійшов, він одразу ж зупинився і попросив у мене благословення. Я запитав його, чи той чорношкірий був його рабом?
— Саме так, Ньонью.
— Він тобі зробив щось погане?
— Та це ледар і п’яниця, яких світ не бачив. Сьогодні я лишив його в крамниці, поки сам відлучився у місто, а він покинув крамницю без нагляду і сам подався у шинок!
— Гаразд, але ти його пробач, — сказав я.
— Е, ні, Ньоньо. Ньоньо карає, а не прощає. Йди вже додому, п’яничко!
Я вийшов з кола роззявляк, котрі дивилися перелякано і шепотіли свої здогадки. Я пішов своєю дорогою. Я хотів детально розібратися у всіх тих міркуваннях, котрі, здається, цілковито вивітрилися з моєї голови. Крім того, то був би гарний матеріал для цілого розділу і, можливо, навіть веселого. Мені подобаються веселі розділи, а вони у мене виходять слабкими. Зовні той епізод у Валонгу був доволі похмурим, проте лише зовні. Потому я встромив у свої роздуми ножа умовиводів і відшукав суть справи, яка виявилась смішною, досить тонкою і навіть глибокою. У такий спосіб Пруденсіу хотів позбутися отриманих ним штурханів, переклавши їх на іншого. Я, коли був малим, сідав на нього верхи, загнуздував і поганяв його без співчуття. Він стогнав і терпів. Однак тепер, коли він став вільним, він був сам собі господарем — дві руки, дві ноги, він міг працювати, відпочивати, спати, звільнившись від колишнього рабського стану, саме він міг шмагати: отож він купив собі раба і з високими відсотками відплачував йому за все, що колись отримав від мене. Ось така мінливість долі шахрая.
Розділ LXIX. Ступінь безумства
Цей випадок нагадав мені одного божевільного, котрого я знав. Його звали Ромуалду, і він говорив, що він татарський Тамерлан. Це була його єдина велика манія, і він це пояснював дуже по-чудернацьки.
— Я високоповажний Тамерлан, — говорив він. — Колись я був Ромуалду, проте захворів, потім довелось вживати татарське зілля, стільки татарського зілля, що і сам я зробився татарином і не просто татарином, а королем татарським. Татарське зілля має здатність робити татар.
Бідолашний Ромуалду! Люди сміялися йому у відповідь, проте можливо, що ти, читачу, не сміятимешся й матимеш рацію: мені те видається геть не смішним. Коли я його слухав, то в цьому був якийсь жарт, та коли отак все розказати, викласти на папері, так це те ж саме, що і шмагання батогом: колись його шмагали, а тепер він це робить. Я мушу визнати, що значно краще все ж повернутися в будиночок у Гамбоа, ми ж полишимо Ромуалду і Пруденсіу.