Посмертні записки Піквікського клубу
- Автор: Диккенс Чарльз
- Год: 1937
- Язык: украинский
- Переводчик: М. Іванов
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Посмертні записки Піквікського клубу». Краткое содержание книги:
Надалі процедура змінилася, тепер уже Дікенс писав оповідання, а художник змушений був робити до них ілюстрації. На перше місце вийшла розповідь, і як наслідок було створено роман про лондонське життя. Попри всю простоту процесу, Дікенсу вдалося те, на чому горіли інші.
Ілюстрації до перших двох випусків робив Роберт Сімур. Роберт Вільям Басс проілюстрував третій випуск, але його малюнки Дікенсу не сподобалися, тож усю решту ілюстрації робив Габлот Найт Браун, відомий як «Фіз». Із ним Дікенс продовжував працювати все життя. Окреме видання побачило світ 1837 року.
Електронну книгу створено з українського видання: Діккенс Ч. Посмертні записки Піквікського клубу / Чарлз Діккенс; пер. з англ. М. Іванов. — Х. : Одеса: Дитвидав ЦК ЛКСМУ, 1937. — 606 с. — (Серія «Шкільна бібліотека»).
— Спасибі. А ви як сюди потрапили? — спитав містер Піквік з усмішкою, де добродушність змагалася із здивуванням.
— Як?.. Потрапив… спинився в готелі „Корони"… в Маглтоні… стрінув партію… фланелеві куртки… білі штани… анчоуси… сендвічі… нирки з перцем… гарні хлопці… розкіш!
Містер Піквік був досить обізнаний з стенографічною системою розмови незнайомця і з його уривчастих пояснень зрозумів, що він якось завів знайомство з маглтонськими крикетистами, своїм звичаєм обернув просте знайомство у дружбу і дістав запрошення на матч. Отже, задовольнивши свою цікавість, наш герой наклав на ніс окуляри й приготувався стежити за грою, що саме розпочиналася.
Перші починали маглтонці, і всі з захопленням дивились, як містер Дамкінс і містер Подер, два найвідоміші грачі славетного маглтонського клубу, з киями в руках підійшли до своїх воріт. Містер Лафі, найвидатніша окраса Дінглі-Дела, мав виступати проти грізного Дамкінса, а містера Страглса обрано, щоб учинити таку ж послугу непереможному Подерові.
Грали завзято. Палкий Лафі й ентузіастичний Страглс показували дива спритності та досвіду, щоб підтримати славу Дінглі-Дела, але все даремно. Дінгліделці мусили здатись і визнати перевагу маглтонців.
Незнайомий тим часом їв, пив і безперестанку балакав. За кожен влучний удар він поблажливим і протекторським тоном висловлював похвалу, а за кожну хибу виливав на голову винного своє незадоволення такими виразами, як: йолоп вайло, роззява і таке інше. Ці поклики зробили йому репутацію великого й непомильного судді в таємницях благородної гри — крикету.
— Надзвичайна гра… здорово грали… деякі удари чудові,—казав незнайомий, коли по закінченні матчу обидві партії зійшлися під наметом.
— А ви самі грали коли небудь, сер? — спитав містер Вордл, якого дуже тішила балакучість незнайомого.
— Чи грав? Я думаю… тисячі разів… не тут… у Вест — Індії… страшенно захоплююча штука… хвилює… дуже.
— В таких жарких країнах це — занадто гаряча розвага, — зауважив містер Піквік.
— Гаряча… до біса жарка… пекуча… Одного разу грав матч… парний… мій друг полковник… сер Томаз Блазо… один з найвидатніших крикетистів… у цілому світі… Кидаємо жеребок… починаю перший… сьома година ранку… прислуговують шестеро тубільців… спека неймовірна… всі шість знепритомніли… віднесли… свіжих шестеро… теж зомліли… Б’є Блазо… підтримують під руки двоє тубільців… не може мене вибити… і собі зомліває… відносять полковника… нема з ким грати… вірний слуга… Кванко Самба… лишається один… сонце палить… киї розпечені, як залізо… м’ячі стали аж чорні… п’ятсот сімдесят раундів… майже знемігся… Кванко збирає останні сили… вибиває мене… я купаюсь і сідаю обідати.
— А що сталося з тим чоловіком, сер? — спитав старий джентльмен?
— З Блазо?
— Ні, з іншим.
— Кванко Самба?
— Так, сер.
— Бідний Кванко… вже не одужав… вибив мене…
І помер, сер.
Тут незнайомий притиснувся обличчям до великого кухля. Чи то він хотів приховати своє хвилювання, чи бажав порозкошувати пивом, ми того не знаємо. Знаємо тільки, що він раптом спинився і, затаївши дух, став занепокоєно дивитись на двох старшин дінгліделського клубу, що підійшли до містера Піквіка й сказали:
— Ми влаштовуємо обід у готелі.Голубий Лев" і сподіваємось, що ви з вашими друзями приєднаєтесь до нас.
— Звичайно, — додав містер Вордл, — до числа ваших друзів ми залічуємо й містера… містера… — і він глянув на незнайомого.
— Джінгла, — сказав балакучий джентльмен, одразу повеселішавши. — Джінгл, Альфред Джінгл, есквайр, власник маєтку. "Ніякого", що міститься в "Ніде".
— Дуже буду радий, — відповів містер Піквік.
— І я теж, — сказав містер Джінгл і, взявши під руки містера Піквіка і містера Вордла, конфіденціально зашепотів на вухо першому:
— З біса добрий обід… холодний, але смачний… ранком зазирнув на кухню… птиця… пироги… і все таке… хороші хлопці… добре виховані… чемні… дуже.
Обід був уже готовий, і товариство зараз же подалось до міста, купками по два — три чоловіка, і через чверть години всі сиділи у великій залі маглтонського готелю „Голубий Лев". Головував містер Дамкінс. Обов’язки заступника голови виконував містер Лафі.
Лунала загальна розмова; стукали ножі, виделки й тарілки; троє лакеїв із затурканими головами бігали туди й сюди; ситні страви швидко зникали з стола; і всій цій метушні веселий містер Джінгл допомагав із запалом принаймні півдюжини звичайних людей. Коли всі наїлись досхочу, скатертину зняли і на стіл поставили пляшки, склянки та десерт, після чого слуги вийшли, щоб „не заважати", а справді — щоб доїсти всі залишки.