Порох із драконових кісток

Марта слухала їх, закусивши губу. Прикидала, зважувала. Вирішувала.

Стефан-Миколай, клацнувши пультом, вимкнув плазму і обернувся до них, серйозний як ніколи.

— Слухайте, давайте відверто: ситуація — гівно. Вона і раніше була… самі знаєте: якщо зв’язався із кістками, інакше не буває. Але зараз — просто гівно гівняне. І стає дедалі гірше. І що Губатого…

— Я знаю, знаю! — не витримала Марта. — Ти мені казав… ви обидва казали, щоб я із ним не мала справ. Але це моє рішення, ясно!

— І що Губатого спіймали, мені не подобається, — спокійно провадив далі Стефан-Миколай, — і що обшуки почалися, і що раптом виник дивний Чепурунів ванхелсінг-усезнайка. І це, гадаю, не кінець. Але погляньмо з іншого боку. Для Бена кістки — реальний шанс зібрати хоч би трохи грошенят.

Але штука була навіть не в шансі — в нагальній необхідності. Чепурун ніколи не позичав у Стефана-Миколая, хоча той пропонував, Марта знала. А враховуючи питущого батька і матір, яка гарувала з ранку до ночі, але заробляла копійки, — перспективи вступу в Бена були нікудишні. Значить — армія. З усім, що з цього випливало.

— Далі — Марта. Та ж сама історія: Губатий, яким би стервом він не був, дозволяв їй заробляти. А Інкубатор — це добре, але ж так, на кишенькові витрати, правда? І тепер, коли Губатого спіймали, чи багато з’явиться інших варіантів?

Він помовчав, обвів їх поглядом.

— Лишилося менше року. На кінець весни…

— Або ми виберемось звідси, — підсумував Чепурун, — або — вже ніколи.

— Що пропонуєш? — спитала у Стефана-Миколая Марта.

Той узяв зі стола найбільший зуб, розгорнув плівку, зважив його у руках.

— Пропоную…

Саме цієї миті двері прочинилися й до кімнати зайшов пан Клеменс. Він усміхався і котив перед собою візок, які бувають у кіно — на них зазвичай привозять до готельного номера вечерю. Сервіровка тут, ясна річ, не вирізнялась аж таким шиком, натомість зготовлено все було із любов’ю та смаком, дід Стефана-Миколая страшенно любив куховарити і не пропускав жодної можливості побалувати друзів онука чимось смачненьким. Певний час голова сім’ї, пан Георг Штальбаум, намагався щоб усе було, як у правильних людей: найняв кухарку, із найкращими рекомендаційними листами, — але та зрештою здалася і звільнилася: для неї просто не було роботи в цьому домі.

Сьогодні у центрі візка вмостилося — Марта це одразу зрозуміла — курча по-тульськи, у пікантному соусі. Фірмова страва пана Клеменса, який, коли вірити сімейній легенді, в артиці познайомився з виходцем із Крайнього Туле, а вже той навчив його кількох екзотичних рецептів. Ясна річ, в артиках нічого такого не готували — та й не могли; рецепти переповідали одне одному як дивовижні історії. Як закляття — сподіваючись, що колись виберуться і все це зможуть скуштувати.

— Чого ж ви на стук не відповіда… — Голос пана Клеменса урвався. Дід — стрункий, сивий красень, що завжди тримав армійську поставу, — завмер і наче змалів. Обличчя його пополотніло, стало неживим, губи затремтіли. Він рвучко, не озираючись, зачинив двері й притиснувся до них спиною.