Грушевський, Скоропадський, Петлюра

Фактичний військово-політичний крах центральних імперій і, отже, неминуча евакуація їхніх військових частин на батьківщину відкрили новий раунд кривавої боротьби за Україну.

«Для кожного політичного обсерватора, — констатував Стахів, — мусіло тоді бути ясно, що в цій ситуації війна Німеччини на Заході вже програна. Тимчасом і урядові, і опозиційні кола в Україні чекали ще довго, майже місяць, заки взагалі подумали про те, що в світі настав рішучий зворот в користь перемоги Антанти»[405].

Черговий, надзвичайно ефективний крок, з огляду на їхні криваві цілі, зробили московські більшовики. Вчинили у повній відповідності з філософією та практикою своєї партії загрібати жар чужими руками там і тоді, де і коли це було можливо. 3 листопада ленінські делегати Раковський і Мануїльський під час конспіративної зустрічі з Винниченком наказали почати антигетьманське повстання 14 листопада[406]. Це означало неминучий стратегічний програш для його організаторів — українських націонал-соціалістів. На цю обставину свого часу звернув увагу Солуха, зауваживши, що «з хвилиною проголошення з Білої Церкви повстання проти гетьмана Ленінові не потрібні стали ні Винниченко, ні Шаповал, ні Січові Стрільці, ні договор з Мануїльським, ні перемир’я. Прапор повстання, піднятий Директорією, — писав він, — перейшов до рук Леніна. Тепер Москва сама, без Директорії, робитиме повстання за українську радянську владу»[407].

Щодо інтересів Леніна та його зграї, то тут усе самозрозуміло: вони ніколи не приховували своїх намірів роздмухати пожежу світову й зрівняти із землею тюрми та церкви, а заразом і держави, на землі яких ті стояли.