Грушевський, Скоропадський, Петлюра

Оцінки дослідників

Як і в переважній більшості випадків, оцінки залежали, власне, не від фактів, а від політичних смаків, уподобань та застережень.

Стахів, наприклад, вважав, що «активний збройний чи пасивний опір українського народу проти <...> безправно накинутого режиму був би, отже, вповні правним актом <...> Директорія, —переконував він, — незважаючи на свою боротьбу проти гетьманського режиму, стояла на ґрунті правної сукцесії Української Держави по цьому режимі та заступала теорію правної держави». Ну, а необхідність повстання Стахів легко обґрунтував антиселянською політикою гетьмана та «невідворотністю» зради режиму з боку «місцевих московських військових організацій» на користь Денікіна. При цьому дослідник віртуозно оминув принципове політичне питання: якщо Директорія так піклувалася про ту «правну сукцесію», то чому вона не пішла на відновлення скасованої німцями УНР? Відповідь така: «вимоги колишніх членів УЦРади із табору УПСР на чолі з головою УЦРади Михайлом Грушевським, щоб відновити діяльність самої УЦРади і привернути в силу всі ухвалені нею закони, не знайшли собі послуху ні серед більшости політичних кіл біля Директорії, ні самої Директорії»[414]. І крапка.

Сказати правду, про «послух» взагалі не доводилося говорити: ліва рука не знала і не хотіла знати, що робить права. Лише один приклад, який до сьогодні ніхто не пояснив, та й не збирався: уже в першій половині грудня 1918 р. Директорія «змінила свою політичну канву, накреслену в своїй першій повстанській декларації. Вона відкинула концепцію парляментарної всенародної демократії, а прийняла в основу організації державної влади в Україні так званий трудовий принцип»[415].