Грушевський, Скоропадський, Петлюра
- Автор: Яневский Даниил Борисович
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-9223-6
- Жанр: История
Электронная книга - «Грушевський, Скоропадський, Петлюра». Краткое содержание книги:
Хто такий Євген Коновалець?
Народився 14 червня 1891 р. у с. Зашків поблизу Львова в сім’ї управителя народної школи. Випускник Львівської української академічної гімназії (1909 р.). Служив секретарем Львівської філії товариства «Просвіта». В 1909—1914 рр. — студент юридичного факультету Львівського університету. В 1914—1915 рр. — поручник ХІХ полку ландверу (допоміжне військо крайової оборони, запас ІІ черги) у Львові. У червні 1915 р. потрапив до російського полону. В листопаді 1917 р. вступив добровольцем до Галицько-Буковинського куреня січових стрільців. 19 січня 1918 р. обраний командиром куреня. В січні 1918 р. курінь зробив вирішальний внесок у придушення більшовицького повстання в Києві. З листопада 1919 р. у польському полоні. З 1920 р. на еміграції в Чехословаччині, Німеччині, Швейцарії, Італії, Литві. Отримав литовське громадянство. 1920 р. заснував Українську військову організацію (УВО). 1929 р. перший голова Проводу Організації українських націоналістів (ОУН). Загинув 23 травня 1938 р. внаслідок атентату НКВС.
«Передача» влади. Деякі оцінки
Одна з характерних особливостей нашого національного менталітету — бачити те, чого нема.
Яскрава ілюстрація цієї тези — ставлення дослідників до останніх політико-правових актів Гетьманату. Наприклад, більш ніж компетентний у більшості своїх суджень та оцінок Стахів побачив у них таке: «цими актами гетьман і його уряд визнали повну правність влади Директорії УНР»[400].
Сьогодні це кваліфікується не інакше, як «однією з вищих точок розвитку Української революції, одним із переломних її рубежів», який, крім усього іншого, «надзвичайно високо оцінюється в історіографії»[401]. Або ще і так: «прихід до влади в Україні збройним шляхом <...> був об’єктивно зумовлений революційними суспільно-політичними процесами 1917—1920 років у країні, а також кардинальними змінами у світі після закінчення Першої світової війни»[402]. Ба більше: «Повстанням проти гетьмана, боротьбою проти гетьманського уряду було врятовано» не більш і не менш як «чистоту української державної ідеї»[403].
Чи не найбільш адекватну оцінку тому, що сталося в країні наприкінці 1918 р., дав командувач УГА та Дієвої армії УНР Михайло Омелянович-Павленко.
Коли читаєш його слова, мимоволі складається враження, що пише він про події в Україні початку наступного, ХХІ, століття: «історія слідуючих днів показала, — писав він, — що політики доброї волі були ще у нас рідким явищем. Зусилля їх розбилися об наші смертельні штріхи: заздрість, персональну амбітність, <...> зловживання друкованим словом, — гріх, може, найбільший при низькій політичній освіченості мас, — нерозуміння лідерами того, що давати складні завдання масам, які щойно починають жити політично, рівнозначно навмисному розбиттю сил» тощо. Але головним воєначальник вважав «невиправиме фантазування і будування справ на підставі знаменитого прислів’я: “якось то буде”, що мені особисто доводилось чути від найвідповідальніших наших політиків»[404].
Як показали подальші події, слів на вітер українські політики дарма не кидали. Фаховий рівень не дозволяв.
Дещо про фаховий рівень провідників
Події останніх днів листопада — першої половини грудня — яскрава ілюстрація ще однієї особливості українського політичного мислення.
Особливість ця полягає в тому, що «українець політичний», незалежно від його орієнтації, не просто намагається діяти, а послідовно й активно діє так, ніби навколишнього світу просто не існує.
Сьогодні в це важко повірити, але факт залишається фактом: усі суб’єкти націонал-соціалістичної орієнтації буквально «проспали» закінчення Першої світової війни.
У жовтні-листопаді, тобто в саме в той час, коли шаповали і винниченки організовували державний переворот, британські та французькі війська звільнили більшу частину окупованої території Франції та Бельгії. Італійці, в свою чергу, звільнили свою батьківщину, захоплену австро-угорською армією. Станом на 1 листопада імператорсько-цісарські війська залишили Албанію, Сербію, Чорногорію. Збройні частини країн Антанти увійшли на територію Болгарії (вона уклала перемир’я з Антантою 29 вересня) та безпосередньо на територію Австро-Угорщини. 30 жовтня перемир’я підписала Туреччина, 3 листопада — Австро-Угорщина. 11 листопада — Німеччина.