Крига. Частини ІII–ІV

— Це я, Бенедикт.

Він не чує, звичайно ж, як би він міг почути? Але теж, напевно, одразу впізнав сина — як же він міг би не впізнати?

Стоїться мовчки. Незмога підійти, незмога торкнутися, незмога почути або бути почутим.

Тиша над Азією, лише пітьма тріщить на снігу, розростаючись, мов павутиння.

Тремтиться.

Зараз настане темна ніч, згасне бурульник, згаснуть бáтькові льодовики.

Він дивиться згори й мовчить, як лютий.

Ідеться до засипаного табору, вигрібається із мисливської сакви гасову запальничку, виймається з пічечки банку гасу. Збирається кілька використаних скіпок і крижлізний стержень і йдеться під ліс, на місце вирубу. Тут усе засипане снігом, закрижаніле. Проколюється стержнем, шукаючи сокиру Щекєльнікова. Марно, незмога пригадати, де він кинув її у якута. Збирається кілька старих зламаних гілок, якісь намерзлі чагарники. Зноситься усе це до батька. Він тим часом пересунувся на половину аршина на хвилі Морозу, дещо опустивши до землі важку голову: велике Сонце, оточене короною крижаних шабель і шпилів, довжиною на два аршины. Він дивиться з-під опущених повік, де замість вій — бритви.

Запалюється два вогнища, праворуч і ліворуч від батька. Полум’я його не сягає, дим обходить навколо, немов відіпхнутий від нього струменями холодного повітря. Запáли вже цілковиті сутінки, і єдине світло на скляних гладінях батька, — за винятком далеких зірок, — це той блиск двох скромних вогнищ. Він надає батькові подоби життя: тремтливе полум’я, танцюючі тіні, блимання барв.

Поза цим — мертве тло нічного Сибіру.

— Тату!

Він дивиться.

Дрижиться. Знову виймається цигарницю, припалюється вийнятою з вогню скіпкою неоковирну цигарку. Тютюн смакує винятково гірко. Із синьо-червоною долонею, яка тремтить біля уст, обходиться батька навколо. Насамкінець стається поза вогнищами й поза батьковим поглядом. Зірка його голови обертається надто повільно, щоби прочитати інтенцію погляду. Це мова каменю — він може тільки розчавити ґранітною масою, якщо людина вчасно не втече.

Цигарка спопеліла до решти. Докинувши дров до вогнищ, сідається знову на кризі, загортається у шубу, натягується малахай на вуха, обгортається ганчірками. В темряві тріщить мерзлота. Батько зігнув великий палець лівої руки, кришталевий меч тепер націлений у небо. Намагається поворушити пальцями в закрижанілих торбасах, але зауважується, що не чується цих пальців узагалі. Розуміється, що, найімовірніше, не переживеться цієї ночі. Це неконтрольоване тремтіння — це вже гіпотермія. Розповідав Саша Павліч при різних нагодах. Так настає сибірська смерть: спершу кусючий холод і непослух м’язів, ноги, які тікають з-під людини, занадто слабкі руки, далі розгубленість і дивний страх, відтак тремтіння дедалі сильнішає, зуби цокотять і голова метляється, як в епілептика, потім відчуття загублености в часі й страшний біль, а ще згодом біль минає, минається дрижання, і людина поволі застигає, втрачаючи чуття і свідомість, поступово уподібнюючись до трупа, — аж поки не стане схожою на нього цілком, заморожена до смерти. Питання годин. Не переживеться ночі.