Крига. Частини ІII–ІV

Помацалося під шубой, ще обважнілою, закрижанілою. Цигарниця, сірники — все в паморозі, мокре, зрештою, тремтять руки, пальці не хочуть слухатися. Довшу мить із тупим подивом придивлялося до оголеної багряної долоні. Де поділися рукавички? Зимовики теж не кожну температуру витримують. Замерзнеться. Цигарки висипалися на сніг. Ха, тепер Емілія не прийде, не допоможе!.. Лихе тремтіння росло в глибині грудей; загорнулося у шубу, притислося коліна до підборіддя. Заскреготілося зубами. Це намагається вибратися тварина. Не дозволити їй вийти! Кристалики сліз кололи очі. Не дозволити на отой дикий, істеричний відчай! У присутності іншої людини прийшов би сюди із великою допомогою безвідмовний Сором; без людей слід рятуватися по-іншому. Почалося рахувати живчик, який пульсував у скронях. Звернулося погляд угору, на небо Азії, на перші зорі, — чи знається ці сузір’я? Чи змога їх назвати? Втуплювалося очі в красиві відображення, що цвіли на бурульнику. Намагалося у цьому вутлому світлі читати слова й речення з книжок, викопаних з-під снігу. Й так, ще не впізнаючи відірваної від бурульника постаті батька, піднялося тремтячою рукою найближчу книжку, розгорнуту замороженими сторінками до неба.

Того ж дня перед сходом сонця сидів Ангеллі на брилі льоду в пустельному місці й побачив двох юнаків, які наближалися до нього.

З легкого вітру, що йшов од них, збагнув, що вони від Бога, й ждав, що звістуватимуть йому, сподіваючись, — то буде смерть.

А коли вони привітали його, як земні люди, він сказав: «Я пізнав вас, не крийтеся, ви — ангели.

Чи прийшли ви втішити мене? Чи сперечатися зі смутком, який на самоті навчився мовчати?»

І сказали йому молодики: «Ось прийшли ми звістити тобі, що сьогоднішнє сонце ще встане, але завтрашнє не покажеться над землею.

Ми прийшли сповістити тобі зимові темнощі й найбільше жахіття, яке коли-небудь спізнавали люди, — самотність у темнотах.

Ми прийшли звідомити тобі, що браття твої померли, їдячи трупи й будучи скаженими від людської крови, а ти останній».