Крига. Частини ІII–ІV
- Автор: Дукай Яцек
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Астролябія»
- ISBN: 978-617-664-151-3
- Переводчик: Андрей Павлышин
- Жанр: Пост-апокалипсис
Электронная книга - «Крига. Частини ІII–ІV». Краткое содержание книги:
Панна зупинилася, озирнулася і повернулася: вона квапливо нетерпеливилася.
— Не вільно зупинятися! Не можна зупинятися!
Я приклав палець до губ, звелівши їй мовчати. Хрест був нахилений над вівтарем, тіло Спасителя висіло над ним, вигнуте в напівдугу. Великі, немов горобці, краплі крови вдаряли в матеріал, лискучий від язиків свічок, пляск, пляск, чулося в усій латинській церкві; мабуть, Він поворушився на хресті. З’явилася черниця, забрала повну чашу, поставила на вівтарі порожню.
Пахощі старого кадила довели мене до запаморочення, пахощі кадила й крови, подібні до запаху старого заліза. Мене скрутило навпіл, я сховав голову між колінами. Я дихав відкритими устами.
Панна нахилилася наді мною, обійняла рукою і прикрила соболиним пальтом, своїми пахощами вона заслонила церковні отрути. Вона стиснула мені скроні сильними руками.
— Пригадай і забудь, — прошепотіла вона мені на вухо. — Я звільняю тебе від твоєї присяги! Я звільняю тебе від присяги! Ти не присягав! Відмерзло… замерзло.
Дотик крижліза приніс протверезіння. Я випростався.
— Хіба я присягав?..
— Ходімо.
Ми вийшли в ніч. Варшава спала під снігом і лютими. Навколо високих ліхтарів пучнявіли ореоли вовняного блиску; добрі духи висновувалися з них на нитках бабиної зими. Тіні козаків маячіли в білости й чорноті засніжених, затуманених вулиць, завжди на відстані одного кварталу. Тупіт копит по кризі відлунював алейками й завулками. Над дахами будинків, укритих до сну шапками вершкових заметів, посміхався одноокий Місяць.
Девушка обирала завулки — завулки, вузькі проходи, тьмяні подвір’я, шляхи злодіїв і шпиків. Так ми пройшли до задніх дверей кількаповерхової будівлі, які вона відчинила без стуку й без ключа. Безугавно мене підганяючи, вона обережно піднялася на другий поверх. Я також ступав із особливою делікатністю, боячись навіть одного зрадливого звуку. У цьому будинку спали люди.
На другому поверсі вона заштовхала мене в бічну кімнатку й відступила в коридор.
В останню мить я схопив її за рукав.
— Хто…
— Тсс! Я зараз прийду.
На вулиці вже вчинився галас, чулося іржання коней, гнівні вигуки поліцаїв.
— Хто ти?
Вона переступила поріг і поцілувала мене в чоло. Крига вибухнула в мене під черепом, аж я заточився до дитячого ліжечка.
— Емілія.
— Я б тебе упізнав!
— Ми ніколи не бачилися, — сказала вона й утекла, грюкнувши дверима.
Щось дихало, щось ворушилося у цій пітьмі. Я завмер, прислухаючись. Вульґарні крики російською мовою наповнили дім, вигуки й стукіт солдатських чобіт, і високі жіночі голоси, й тріск репаного дерева. Хтось біг коридором на другий поверх. Я відсунувся під стіну. Раптом двері відчинилися — і всередину увірвався…
… блиск ясний, теплий, котрий лоскотав повіки й щоки. Закліпалося, паморозь луснула. Закашлялося, упали бурульки. Втягнулося у легені повітря, відпустив крижаний панцир. Скрикнулося і випалося на сніг.
Усе боліло. Перевернулося на спину. Зі стіни бурульника споглядало дзеркальне обличчя, викривлене гримасою страждання, — хіба що на аршин більше. Був вечір, й уся крига світилася рожевою черешневою барвою, фокусуючи промені призахідного Сонця, немов лінза. Сілося. Усе боліло, але це був біль, як після великого зусилля, після довгого бігу, а не після катування, яке зловмисно руйнує тіло. Отже, саме так стають зимовиком, подумалося. Підвелося і копняком розбилося бурульку, в якій висів Ґросмайстер. Ударом об коліно зруйнувалося відтак мерзлоту внутрішнього механізму револьвера. Зламалося ящера: одна куля в квітковому келиху. Роззирнулося за ґолемами-заморозниками.
Тільки тоді зауважилося більше фактів, несумісних із останньою пам’яттю. Заморожений кінь і напівспалені сани містилися ліворуч, за кільканадцять кроків від зовнішньої стінки бурульника. Бурульник устиг пересунутися на добрих тридцять аршинов. Прикривши очі від сонячної зливи, поглянулося у бік табору. Кілька тичок й один клапоть повстяної плахти, що сумно повівав над свіжими заметами, хоругва-горругва. Від оленів ані сліду.
У безглуздому відруху вишарпнулося з-під шубы, куртки й светра брелок. Годинник, звісно, стояв, замерзлий. Потрусилося головою, боксер, якому Бог зацідив правим серповидним.
На вечірньому небі висять поодинокі пасма молочно-кисільних хмар.
Ніщо живе не ворушиться в онотській пустелі.
Мертва тиша вичавлює з морозу окремі потріскування і шурхіт обсипуваного снігу.
Від обрію до обрію — жодних ознак царства людини.