Крига. Частини ІII–ІV

Щосили стримувалося дихання, аж врешті не зауважилося, як це тамування припинилося, і в легені увійшов перший і другий подих Криги. Зупинилося у вилоподібному потрійному розгалуженні льодовика, і тільки тоді зауважилося, що Мороз ходить уже туди й сюди в грудях, немов арктичний водоспад. Притислося зимну долоню до зимної куртки. Рух руки залишив у повітрі післяóбраз небуття — не було імли, але якось у цьому спектральному сонцесвітінні, мільйонногранному роздіамантуванні минуле тривало видимим трохи довше, а майбутнє пересувалося у світлобарвних калейдоскопах. Мороз паморочив голову, наче п’янке вино, й ураз подумалося про бал у небі Сибіру в кришталевому палаці генерал-губернатора Шульца-Зимового; за скляними стовпами пробігла сліпуча красавица, Дочка Зими. Вклонилося і…

— Пане Ґееее!..

Десь тут голова Щекєльніковa, наморожена на пєґнарового зліпленця, виє за своєю останньою жертвою, охоплена кровожерливою тугою. Крокують авахи.

Тікалося лабіринтом наосліп, інстинктивно, панічно.

І в цьому пориві мало не наштовхнулося на них: вони простували довгою шерегою, попереду отой плечистий із головою П’єлки. Він завдав удар списом, що побачилося на кризі за мить до того — і відскочилося.

Мить, уламок секунди, чорний подих на язику, кришталева думка в черепі. Що робити?

Ґросмайстер у руці. Стріляти в ґолемів? Це нічого не дасть, бо мороз — їхнє життя. Вистрелити в кригу, заблокувати прохід? Знайдуть дорогу, обійдуть.

Залишилися тільки дві кулі.

Молот Тесли вдаряє три рази на хвилину — це лише кілька секунд у верхній частині хвилі.

А що, є який інший вихід?

Відступилося під сталаґміт і, спрямувавши Ґросмайстера вертикально вниз, вистрелилося між стіп.

Мороз…

… до решти заснував намороззю віконце на студене подвір’я: арабески й мереживні вишивки, геометричні графи й плями, мов розблиски сонця, сфотографовані в паморозі. Я підкрутив ґніт гасової лампи, в покої посвітлішало. У комині дув вихор. Я відклав незакінчений лист до панни Юлії, розгорнув трактат «Про істину» Альфреда Тайтельбаума. Хтось постукав у двері. Інстинктивно я схопився за пулярес, — чи Зиґа заплатив пані Бернат комірне за цей місяць? Я зморщився у марному зусиллі. Який, власне, маємо місяць? Погляд у вікно: вікно наморожене, а за вікном, звісно, зима.

Постукали знову.

— Прошу!

Вона ввійшла й одразу замкнула за собою двері. Із пальта з широким соболиним коміром сипалися каскади дрібного снігу. Я підвівся; вона витягнула з муфточки міцну, хлоп’ячу ручку; я поцілував холодний п’ясток. На кожному пальці видніла вузька каблучка з блискучого крижліза, прикрашеного тунґетитовою інкрустацією.

— Вони були вже? — спитала вона, обвівши приміщення хутким поглядом. Лицо дівчини було рум’яне від морозу, золоте пшеничне волосся вибивалося з-під округлого капелюшка.