Крига. Частини ІII–ІV

Я збирав тіло в грязюці, мабуть чорний від грязюки; був тільки бруд, і сморід, і гній, і глина, але оте розклеєне на шматки тіло в дотику й теплому стиску не здавалося мені анітрохи огиднішим. Правду кажучи, жодна з речей, яких слід було торкнутися, не викликáла в мене огиди. Навіть дрібні мушки, що люто атакували, пхаючись у носа, очі, губи, — мошкá, яку всі століттями клянуть, — навіть вона здавалася мені цілком симпатичною завдяки самому фактові її існування: існує, то й добре. Згодом я зрозумів, що упродовж перших годин після виходу на світ я перебував у своєрідній знеболюючій ейфорії, якщо подив, настільки потужний, що майже оглушливий, можна назвати ейфорією.

Отож, щойно лише сповнивши всі повинності перед чужими тілами (місце поховання я означив кам’яним насипом, наміряючись згодом устромити там хреста), я звернув увагу на власне тіло. Обмившись у баюрі неподалік, здерши глиняні нарости й свіжі струпи під ними, висмикнувши землю і рослинну гниль із волосся і бороди, я урешті зауважив речі, що мали б мене зворушити насамперед. Мені важко ходилося, — що ж, я мав довгу рану на правій нозі, через стегно, коліно, ледь не до п’яти. Рана, схоже, затяглася, але нога зле ворушилася, криво ступаючи, похрустуючи в суглобах, згинаючись занадто легко; вона виглядала худішою і взагалі набагато дрібнішою, ніж ліва. Тимчасом стопи ступали криво, оскільки були цілком позбавлені пальців, мабуть обморожених. На руці, зрештою, теж бракувало кількох (одного на лівиці, двох на правиці; на щастя, уціліли великі пальці). Я мав також клопіт із лівим оком, те, що я узяв було за засохлу грязюку, насправді було грубим зростанням розтрощеної кістки черепа, опухлою ґулею і загноєною повікою; я не бачив на ліве око нічого й, правду кажучи, не був упевнений, чи там, під сподом, ще обертається очне яблуко, чи хіба якась роздута бульба внутрішньої ґанґрени. Я втратив також ліве вухо (але чув ним). Придалося б дзеркало, бо у в’язких калюжах кожне відображення відлякувало жахливою карикатурністю. Я бачив, що чималі ділянки шкіри — на руках, на стегнах, на грудях — дивно знебарвилися, найпевніше від ледь не смертельних обморожень, тож я виглядав, немов жива мапа країни багна, торфу й вересу. Деякі з цих ділянок залишалися нечутливими на дотик. Під шкірою переміщувалися тверді пухлини, схожі на камінці чи на панцирні хрущі. Я обмацав язиком ротову порожнину: кількість зубів ліворуч відрізнялася від кількости праворуч, горішніх — від долішніх. Коли ж я замахав руками, то скреготнуло щось у мене під карком і заболіло в спині, — так я дізнався, що одна лопатка висить тепер нижче, ніж інша, й рука не досягає туди, куди мала б досягати. Коли я нахилився до землі, призахідна тінь висвітлила на землі профіль невеликого горба.