Крига. Частини ІII–ІV
- Автор: Дукай Яцек
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Астролябія»
- ISBN: 978-617-664-151-3
- Переводчик: Андрей Павлышин
- Жанр: Пост-апокалипсис
Электронная книга - «Крига. Частини ІII–ІV». Краткое содержание книги:
Обгортається голий дріт довкола стрижня; стрижень слугував для встромляння у землю, він закінчується довгим рожном. Відкручується із другої шпулі вільний кабель, і його оголений кінець чіпляється до диску-вмикача помпи. Сиплючи з цілком уже нечутливої руки димучий попіл на сніг, очікується доброго візерунка.
Хитаючись, падаючи раз, удруге й утретє, підбігається до батька, тягнучи по кришталевій білости дві чорних змії. Потрібна сила, потрібен імпульс, не можна зупинятися. (Він дивиться). Забігається йому на стопи, вистрибується на хребти колін, кидається на схили стегон. Піднявши у замаху нечулу руку, тільки тоді підноситься погляд.
Рамена батькові — крила сталактитів. Ноги батькові — колони льодовика. Груди батькові — ґляціальний панцерник. Батькове природження — ріг бурульний, тьмяний. Батькова голова — тисячопудовий вибух кристальної чорноти, що роздирає половину неба. Вказівний палець його — скляна рапіра, що пробиває земну кулю. Його око розплющене, дивиться — перлина янгольської блакиті. Його серце — закам’яніла Істина.
Крізь лід і тьмідину, з усієї сили, що зосталася від життя, — устромлюється вістря. Друга рука тоді шарпає кабель, запускаючи помпу: теслектричний потік стріляє по дроті тихою блискавкою тіні. Й лише цей біль відчувається у мертвотній десниці, коли падається у холодні обійми батька.
Про Кригу
Ті, хто зараз зчепилися у геологічних обіймах,
трощать тіло й кості ламають, і замикають
у математичній пастці батька й сина
не до життя, не до життя, не до
руху, зітхання, словá, думки΄,
вони теж замерзають,
аж усе ся
затри
му
є
і що
йно лиш
за хвилину
кров гаряча
починає розпихати
тіло, якого я не відчуваю
інакше, ніж у стражданні, тобто в борні за існування,
за існування тіла, за існування мене, за мене самого, сущого,
бодай навіть у найнижчому, найпідлішому стані, з устами, повними бруду, виваляного в грязюці, каменованого, похованого, але, попри це, але власне тому, але тим паче, — змагаючого за те, щоби дістатися до життя, на поверхню, до повітря, і сонця, і неба, й людей, так я вириваюся із пітьми, витягуюся наосліп супроти сили тяжіння, поки в ніздрі не входить перший подмух теплого вітру, а в око, все ще брудом заліплене, вливається відображений на сльозі óбраз зеленого ранку під білохмарною блакиттю, у шелесті дерев і співі трав, під знаком ширяючого яструба, — весна.
Про те, що годі пізнати
Я вийшов на світ між трупів. Зігрітий Сибір спливав плодовими водами з півночі, півдня, сходу й заходу. Степ і тайга, гори й плоскогір’я, долини й низини — все стояло в грязюці. Я виліз із грязюки, таким завжди буває початок: життя із гною і глини.
Я мав каміння в устах і пісок у вухах, я мав залізо в долонях. Іржа вросла мені в шкіру, відпадала шматками й сипалася червоним пилом, коли я робив перші кроки; іржа, а може інші криваві виділення землі. Довкола мене стирчали з ґрунту кості й цілі кінцівки: руки, ноги. У каламутній калюжі плавало людське око. Птах видзьобував пальці з-поміж молодої трави. Я відігнав його залізякою. Він зірвався до лету з гниючого черепа. Я підніс ту голову, вхопивши за пасмо темного волосся. Батько поглянув порожніми очницями, вищирився у беззубій посмішці.
Такою була моя перша голосна думка й перша цілком усвідомлена дія: поховати батька. Я знайшов суху місцину й викопав яму, а далі пішов позбирати його тіло.
Знайшовши третю руку (й усі десниці) й четверту стопу, і я втямив, що не вдасться видобути із Сибіру лише одну смерть мого батька. Все умирає, і все народжується; земля перетравлювала рештки якутів, тунґусів, мабуть щось і від пана Щекєльнікова та японців валяється тут, у болоті, певно й від ще давніших сибіряків. Лінія зеленої тайги на північно-східному боці відповідала пам’яті часу зими: я вийшов поруч із місцем вимороження бурульника. Тут батька найрясніше — голова, рука, кістка, — проте, урешті-решт, наші тіла здебільшого анонімні. Хто розпізнає власний хребет і таз, хто признається до однієї з показаних йому литок, навіть якщо вони чисті й не надто підгнилі, хто вкаже правильні вказівні пальці серед запропонованих в’язанок по тузіні кожна, хто дасть поліційний опис власного серця? Усе це таємниці. Ми не знаємо себе в абсолютно дослівному сенсі, тобто анатомічному, матеріальному, різницькому. Далебі, нам залишається тільки покладатися на фйодоровців майбутніх століть і їхніх автоматических червяков, бо якби дійшло до чогось, то ми самі спартачили б воскресіння тіл, як і все інше.