Українське письменство
- Автор: Зеров Микола
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Основи
- ISBN: 966-500-019-5
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Українське письменство». Краткое содержание книги:
Ці слова, які Франко прикладає до себе і своїх товаришів, хлопських синів з походження, соціалістів з переконання, «каменярів» кінця 70-х і початку 80-х рр., без жодних змін може бути прикладено і до молодшої ґенерації хлопських письменників. Але при всій подібності розуміння села, при всій близькості ідейній, — межи Франком і молодшою групою величезна різниця в способі писання. Перший відчув цю різницю сам Франко. Старі автори, говорить він, були епіками, вони зарисовували широкі картини, виводили велику кількість фігур, але завжди за тими картинами було чути «руку і голос автора, який почасти і сам виявляв себе чи то довшими описами від свого лиця, чи то рефлексіями та іншими способами». «Натомість «молоді», особливо Стефаник, вносять в літературу зовсім інший спосіб трактування речі. У них інша вихідна точка, інша мета, інша техніка»… «Для них головна річ — людська душа, її стан і рухи в таких чи інших обставинах, усі світла й тіні, які вона кидає на все своє оточення, залежно від того, чи вона весела чи сумна»… «Вони, так сказать, відразу засідають у душі своїх героїв і нею як магічною лампою освічують усе оточення. Відси брак довгих описів та трактатів у їх творах і та непереможна хвиля ліризму, що розлита в них. Відси їх несвідомий наклін до ритмічності й музикальності, як елементарних об’явів зворушень душі»… «Не об’єктивне, протоколярне представлення мають на меті автори, а збудження в душі відповідних чуття чи настрою всіма способами, які дає мова і злучені з нею функції нашої фантазії»[108].
Отже — психологізм і імпресіоністична техніка, а поруч з ними іще одна риса — відсутність ефектів, сувора простота викладу. Особливо виразно підкреслив цю останню рису проф. М. С. Грушевський в своїй характеристиці Мартовичевого стилю. «Автор свідомо гребує всякою зверхньою декорацією, всякою сенсацією, як способом до підвищення інтересу оповідання». «Він ставить завданням показати свою силу аналізу й розповіді, якраз на типах і ситуаціях найбільш буденних — так сказати, на самім м’ясі життя»[109].
Цей брак ефектів, простота, відсутність всього, що одгонить літературщиною — «пересади, бомбасту, неприродності», — ще зовсім не означає сухості автора, його черствості. Навпаки. Під суворою простотою Стефаника ви завжди угадуєте «владну вимогу нової художньої етики, що не дозволяє артистові оздобляти те, що точить кров з його серця»[110]. Стриманий і спокійний, він не показує свого хвилювання, але написані його рукою рядки захоплюють читача своєю елементарною силою, діють глибоко прихованим ліризмом. Серце поетове б’ється в один тон з великим гуртовим серцем села… З найбільшою силою ліричне зворушення виявляється у Черемшини, вибухаючи щирою й піднесеною сповіддю:
«У пригорщі брав би тото зелене село, леліяв би, як дрібненьку запашну отаву, гладив би, як паву.
Дивіть, хитається межи горами, гей дубова колиска у віночку, чічки розкидає.
Хотів би тоті чічки позбирати, вітрові не дати, в садочку посадити. Та скілько разів рука за ними посягне, стілько разів мерця підіймає.
Сухі надмогильні квіти на цвинтарних струпішілих хрестах.
А хоч би їх позліткою золотити, не повеселіють.
А хоч би їх росою росити, не покрасніють.
Лиш би їх до серця тулити, лиш би ними серце кривавити.
Най би раз сонце на кам’янім вершку сіло, най би на тото село подивилося.
Студені чорні долоні його обтулять, німі лиця його стривожать. Хмарами його обсотають, ожеледдю зажеледять.
У пазуху ховав би тоті хмари, коло серця їх грів би.
Коби влазилися, коби серця не розмняцкали!
Плачі горами стеляться, дугами гори уперізують.
Буйні вітри ними граються. Тут були, тут нема: співанки жалібні.
Зоря росою їх змиває, гей мід спиває.
Таке тото село тихоньке, таке зарошене!
Деревище у мокрій ямі межи німими могилами.
Ану беріте та голубіте його, ану пестіть та обіймайте!
Лиш варуйте серце, бо воно вам серце покервавить, глибоко покарбує»[111].
Так виглядає в кількох рисах літературна група, до якої належить Черемшина. Поважне й глибоке, але без жодної ідеалізації, трактування села, гнучка й витончена імпресіоністична манера і сувора простота викладу, за якою завжди почувається велике ліричне хвилювання авторове, його боління болями своїх героїв.
Все те, що ми говоримо про групу Мартович — Стефаник — Черемшина, зовсім не означає, що всі ці письменники являють з себе одно обличчя, що всі вони улягають впливові когось одного, сильнішого, і тій одній манері приносять в жертву свої індивідуальні риси. Зв’язані однаковим трактуванням селянина, спільністю свого погляду на нього, шукаючи кожен своєї манери в одному напрямку (імпресіонізм, як метод, новела, як літературний рід), — вони ніде і ніколи не переспівують, не повторяють один одного. Тому, може, обережніше буде не називати їх школою: в понятті школи завжди мислиться якась центральна, вузлова манера, від якої залежать усі інші. Тут перед нами три сильні індивідуальності, і кожна з них творить свій стиль.
108
Франко. Старе й нове в сучасн. укр. літературі // ЛНВ. — 1904. — II. — С. 81—82. Пор.: Молода Україна. — С. 79—80.
109
ЛНВ. — 1918. — IX. — С. 247.
110
Могилянський М. Поранене серце // Книгар. — 1920. — Ч. 32—33. Стаття через припинення журналу світу не побачила.
111
Карби. — С. 1—2.