Українське письменство

Відносно Мартовича це зауважив М. С. Грушевський. В своїй статті, присвяченій характеристиці «Забобону», він твердить, що Мартович тільки інколи наближається до стилю Стефаника й Семанюка, і що тільки не розуміючи Мартовича, можна ставити цих трьох письменників «поруч себе»[112]. Все це спостережено вірно, — але не тільки Мартович різнить з Стефаником, різнить з ним і Семанюк, особливо в нових своїх оповіданнях, — і тому чи не краще говорити не про два, а про три окремі стилі?

Лесь Мартович з своїм даром бистрої й вірної обсервації, з своєю гумористичною вдачею зразу ж виявив нахил до сатири. Пишучи рівно, випускаючи збірку за збіркою, вершини він досяг в своїй «монографії галицького села», у «Забобоні», в широкій і різкій картині всіх верств сільської людності — селянства, духовенства, економічних службовців та прикажчиків.

Стефаник з своїм хистом до діалогічної форми розвинув інші елементи новели. Його спеціальністю стали не розповідь, стисла, влучна, осяяна лукавою усмішкою, як у Мартовича, — навпаки, у нього відразу ж виявилась тенденція якомога розповідну частину скоротити. «Йому немов би соромно оповідати, — говорить один спостережливий критик, — він примушує говорити своїх героїв, наводить їх ipsissima verba (їх власні, найвласніші слова), а все, що подає від себе, зводить до значення авторської ремарки в драмі. Цю сторону Стефаникової манери ми знаходимо схарактеризованою в статті М. Данька[113]. В ній, як основну рису цієї манери, зазначено, на жаль, не зовсім чітко, «особливо художній метод діалога й монолога», доведений до високої досконалості і лапідарності. І далі: «Зовнішні описи у нього (Стефаника) обмежуються кількома сильними штрихами, що скоріш накидають, аніж творять фон оповідання». Драматизм Стефаникової манери доходить свого апогею в останніх відомих нам його оповіданнях «Вона — земля» і «Сини». Не вважаючи на всю силу і яскравість «слів од автора» (особливо ефектовне закінчення «Вона — земля»), вони рішуче стоять в цих речах на другому, навіть на третьому плані.