Українське письменство
- Автор: Зеров Микола
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Основи
- ISBN: 966-500-019-5
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Українське письменство». Краткое содержание книги:
Першим приводом. до листування межи двома письменницями було бажання Н. Кибальчич дістати відомості про італійські курорти, куди вона лагодилась їхати. Перший лист Л. Українки, датований: Ялта, 28.1 (10.II) 1908, — містить у собі ряд даних про готелі та лікарні С.-Ремо, де поетка прожила дві зими 1902/1903 та 1903/1904 рр. Закінчується цей лист звісткою Лесі про своє одруження та про намір якнайдовше залишитися в Ялті: «Житиму в Ялті через те, що перше чоловік мій був хворий і повинен добре зміцнити себе, а тепер я сама хвора (туберкульоз нирки) і не маю надії хутко видужати». В дальших листах відомості Лесі про свою хворобу стають докладніші (вона, видимо, одповідає на запитання своєї кореспондентки); завжди тверезі і точні, вони ніде не переходять в скарги та нарікання. Навпаки; інколи межують з лагідною посмішкою. Збираючись до Єгипту (лист 4-й, Телав 15—28.IX.1909) Л. У. пише: «Хороба моя fait toujours du progrès, і є зовсім об’єктивні ознаки, що проти торішнього вона чимало-таки завоювала в моєму організмі, але speriamo bene (як колись Куропаткін в Маньчжурії), що один рішучий бій — і ворог буде вибитий з позиції. Взагалі, се хвороба не така вже гостра і чи доведеться чи ні видужати з неї, а прорипіти з нею, кажуть, можна дуже довго, літ 15—20, а не всякий же в мої літа має сю надію навіть без особливої хвороби. Вся штука в тому, що маю претензію не тільки рипіти, а ще й жити, «розвиваючи діяльність», — от тому-то й хочу їхати в Єгипет на прощу до єгипетського сонця. Вже ж недарма йому такі колосальні святині колись будовано, певне ж, і силу воно має колосальну, і що ж таке якась мікроскопічна бацила проти його маєстату».
Щодалі звістки про здоров’я стають все менш відрадними. Леся У. сповіщає свою приятельку про рецидив туберкульозного процесу в легенях, про підвищення t°, про загальне ослаблення організму, що не дає їй змоги писати докладніше. Останній з видрукуваних листів 14.III.1911 р. (др. М. Возняк висловлює здогад, що листування продовжувалось і після цеї дати) описує подорож Л. У. з Єгипту на «маленькому італійському пароплаві», «дуже дешевому, але зате урядженому по-літньому (зовсім без грубок)», де «жити можна було тільки під трьома ковдрами». Тільки в Константинополі удалося сісти на кращий пароплав і попасти в ліпші для життя умови. Результатом подорожі було п’ять поезій (очевидно, з циклу «З подорожньої книжки», кн. І. стор. 333—344), написаних «закляклою від морозу рукою в книжечці для записування видатків». Habent sua fata libelli, — жартує з цього приводу Л. Українка, ориґінально пристосовуючи афоризм старого латинського граматика.
Про літературні справи найдокладніше говорить Л. У. в четвертому листі, і, очевидячки, одповідаюічи своїй кореспондентці на запросини взяти участь в літературній битві «радян» та «хатян», во ім’я «оздоровлення української літератури». Леся Українка від участі в дискусії одмовляється і приводить 5 арґументів на виправдання своєї позиції: «1) на таких просторах (Телав — Київ — Каїр) вести полеміку неможливо, бо на кожний «обмін думок» ітиме по 1½ (а по звичаях наших редакцій і по 6) місяці, публіці обридне за тим стежити, і вона на нас рукою махне, 2) не почуваю в собі нікоторого талану до полеміки, а для справжньої критичної статті не можу зібрати матеріалу, 3) відповідь поета чи белетриста критикам… ніколи нікого з публіки не переконує, бо вважається, що се «голос пристрасний», 4) маю так мало сили, що мушу її щадити для виконання того, що я можу зробити ліпше і з більшим пожитком для рідної літератури, і 5) я теж не мала змоги стежити за всіма перипетіями тієї «брані» і боюсь чогось наплутати». Що ж до «оздоровлення» української літератури, то Л. Українка дивиться на те скептично: «Тут зусилля окремих людей мало поможуть (хоч звісно: «всякое дерзание — благо»), бо наша література і критика живуть в ненормальних обставинах — вони перш усього не мають за собою справжньої читаючої публіки».
В листі п’ятому (дата Hélouan, Egypte, 24/IV.1910) — зустрічаємо гострий докір на адресу українських редакцій. Н. Кибальчич, очевидно, жалілася на звичаї «Української хати», бо Леся Українка їй відповідає: «Щодо «Укр. хати», то Ви мене такими spéciments не здивуєте, J’en аі vu de toutes les couleurs. Адже, напр., «Вісник» все виробляє форму моїх віршованих творів, хоча я виразно просила «лишити мої гріхи на моїм сумлінні», виробляє старанно, аж до повної руїни розміру». «Подумаєш, хутко 30 літ буде, як я вперше взяла перо в руки для віршів (правда, я його трохи зарані взяла), а мене все ще виправляють… либонь, я так і помру «молодою письменницею», що без редакторської ферули не судна і кроку ступити»… «Не знаю, чому, напр., в рос. літературі ні один редактор не важиться виправляти якого-небудь Андрея Бєлого etc., а мене всі «виправляють» — невже я гірша від Андрея Бєлого? Не думайте, що се в мені манія непогрішимості говорить, ні, мої редактори запевне мудріші від мене, тільки навіщо вони мені розмір псують?..»