Українське письменство

Розуміється, це зовсім не означає, що ранні оповідання Черемшини взагалі треба вважати за слабкі. По-перше, «Карби» належать ще авторові молодому, двадцятишестилітньому; по-друге, в них знаходимо місця і цілі оповідання, що стоять цілком на висоті тодішнього Стефаника («Зведениця», «Злодія зловили», «Лік», «Святий Николай у гарті»).

Після своїх «Карбів» Черемшина довгий час не друкував нічого. Причини його мовчання, як і мовчання Стефаникового, нам невідомі. Можливо, тут діяли турботи практичного діяча (по закінченні університетських студій Черемшина довший час адвокатував у Снятині), а можливо, авторська його уява натомилася одноманітною тематикою мужицького горя і викликала в ньому своєрідне taedium scribendi, відразу до писання. Але от прийшла світова війна і галицький похід російської армії поставив Поділля, і Покуття, і верховинську Гуцулію перед такими сторіками сліз і людського горя, що старе лихо показалося блідим і ідилічним. Ці нові терпіння галицького села збудили творчість Стефаника. І в ще більшій мірі вернули вони до письменницької праці Марка Черемшину.

Починаючи з першої книги «Літ.-наук. вісника» (1922, травень), на той час поновленого у Львові, одно за одним з’являються нові його оповідання: «Село потерпає», «Село вигибає», «Бодай їм путь пропала!» і т. д. Один за одним перед читачем проходять образи села, знищеного війною. Набої та епідемія, «чорна бола» вигубили половину сільської людності, рештки розбрелися далекими світами, лишивши в кладовиській трупарні, єдиній будівлі, що з усього села зосталася, умирати останніх представників громади — дяка та війта («Село вигибає»). Другий образ: в селі — храм; весь сільський молодняк, добровольці-«пушкарики» держать фронт, окопавшися на горі; батьки й молодиці, уболіваючи над ними, несуть їм храмової страви, — на позиції йде гулянка, танцюють, стріляють з пістолів, а хорватський ландштурм, одступаючи з бойової лінії, приймає гулянку за ворожий наступ і розстрілює село («Перші стріли»). Третій образ, здається, найстрашніший, — хазяйнування мадярів у верховинському селі. Село живе своїм одвічним батьківським, дідівським звичаєм, не одступаючи від нього навіть тоді, коли над селом «гримлять гармати, свистять кулі», а навколо горять мости, а люди «упрівають». Старі люди йдуть до мадярського коменданта з проханням копати окопи перед церквою — бунт! — їх розстрілюють; один із господарів виривається задзвонити по душі постріляним — його убивають, бо дзвін може дати звістку ворогові; всі антагоністи з села доносять один на одного, і мадярська залога, байдуже і не задумуючись, ставить все нових людей під розстріл. З’ясувати ж що-небудь, розвіяти непорозуміння село не може, бо «не знає бесіди», от давня тема — «без язика» — тільки дана не в короленківському, благодушно-ідилічному обробленні, але в трагічних, повних смутку й жаху ситуаціях. І тільки коли під напором неприятеля мадяри «цурікаються», село, напівпрозріваючи, посилає їм навздогін свою клятьбу («Бодай їм путь пропала!»). Тут перед нами гинуть не поодинокі люди, що їм не знайшлося місця в житті («Дід»), а десятки найповажніших господарів, весь «статок і розум» села, «щонайясніші голови», «щонайукладніші роти», гине ціле село.