Українське письменство

Власно Ібаньєс не належить до найяскравіших письменників Заходу і своєю популярністю, здається, більше зобов’язаний ідеям, які обстоює, аніж різкій своєрідності літературного обличчя. Як свідчить сам автор передмови, проф. С. Савченко, він мало не ввесь вийшов з натуралістичної манери Золя; звідси у нього і реалістичні малюнки буденного життя, інтерес до середовища, «колоритність природи, побуту, обставин». Звідси у нього і неприхована, скоріше навіть підкреслювана одвертість найбрутальніших сцен і постатей («людина-звірина») — як, напр., весь епізод з одрізаним ухом у «Валенсійській відважності» — або потворна грубість «Дімоні», зм’якшена тільки тактовним і людяним кінцем оповідання. Так само, як і Золя, Ібаньєс, при всьому своєму натуралізмі, любить романтичні, сказали б ми, ефекти і гострі ситуації. Прикладом може послужити оповідання «Службовець», де ув’язнений журналіст зустрічається з катом, і той розповідає йому історію свого розбитого родинного щастя. Оповідання, в яких Ібаньєс викриває болячки соціального та політичного порядку сучасної Іспанії («Двійний удар» і ін.), мають порівнюючи невелику художню ціну, інколи збиваючись на досить немудрий анекдот. З усього видрукуваного в серії «Універсальної бібліотеки», не виключаючи і вдруге виданої «Хатини», чи не найтонша річ є невеличка повість «Люна Бенамор», що має своїм предметом кохання іспанського консула з онукою гібралтарського банкіра Люною Бенамор. В повісті прекрасно змальоване тло — протока, місто і гібралтарська кріпость, мішанина племен і англійський гарнізон — і на цьому тлі патріархальна європейська сім’я, така горда своєю колишньою службою кастильським королям, та ще непоборна влада традиції над душею і вчинками вихованої ніби на англійський лад Люни. Я б рішуче не погодився з автором передмови, де він говорить про блідість буржуазних героїв повісті в порівнянні до ібаньєсівських контрабандистів, музик-жебраків та бандитів. З дрібніших оповідань найцікавіше «Євина станя», що має на собі печатку народно-іспанського (чи, може, спеціально валенсійського) гумору.

Щодо перекладу, то він визначається всіма характерними для самійленківських перекладів рисами: простотою, відсутністю якої-будь афектації і разом з тим певним уляганням чужомовній синтаксі. Особливо помітно це було на старих перекладах з другорядних іспанських новелістів — в «Літ.-наук. віснику».

До обох томиків додано по змістовній передмові редактора С. В. Савченка, що вводять у творчість Ібаньєса, а до «Валенсійських оповідань», крім того, прикладено коротеньку некроложну замітку видавництва про перекладача В. І. Самійленка. З зовнішнього боку видання виглядає добре.