Крига. Частини ІII–ІV

А старий якут, отой кульгавий, — він ніяк не міг упоратися з набоєм, бо мав вісім пальців на руці, кожен із іншої парафії.

— Їх неможливо убити, — сказалося пілсудчикові. — Це справа для шамана.

Але Чечеркевич власне зламався до решти, тобто збожеволів. Витріщивши очі на мертвий пандемоніум, він кинув ґвинтівку на землю і побіг до табору, до оленів.

Старий якут підніс берданку до ока, натиснув на спусковий гачок. Вона не вистрелила. Мороз. (Або Молот Тьмідини).

Провернулося у голові вітраж логічних варіантів, як шибу, замальовану арабесковою памороззю. Олені — на оленях хутко втечеться від піших переслідувачів — але як далеко? Адже не встигнеться згорнути табору, забрати запаси. Наздоженуть. А Етматов — якщо його уб’ють, то вже жодного шансу не залишиться.

Повернулося і побіглося до бурульника.

Біглося по западистому снігу, ніби блукалося у пливучих пісках від статичної пози до пози. Не озиралося через плече, куля могла ударити в спину кожної миті, це був заклад зі Смертю. Крок, і крок, і крок, і крок, і далі живеться, далі біла тиша й тільки скрипіння мерзлоти й чорне, хрипке дихання.

Стрелило. Зупинилося із зігнутою ногою. Над білим полем пролунав смертельний зойк пана Чечеркевичa. Опустилося ногу.

Крок, і крок, і крок, і не озиралося через плече.

Тунґуси мусили чути стрілянину, з-за бурульника вистрибнули фіґурки в шкурах і негайно сховалися назад. Заволалося раз і другий. Без відповіді.

Постріл. Куля просвистіла біля шапки.

Веселку бурульника обсіли метеликові крила, шовкові барви стерли із очей сльози зусилля.

Добіглося до першої брили криги й упалося на коліна за його ослоною, дихаючи й кашляючи.

Сибірська казка. Стерлося із підборіддя бурульки слини. Сибірська казка, ґолеми, авахи, шамани, безсмертні трупоїди, казка, казка. (Вони кликали один одного із тайги тваринними піснями). Підвелося. У бурульнику відбився чорний силует із квітучим вулканом, що б’є з живота. Інстинктивно поклалося голу долоню на хвіст револьвера. Казка.

— Тіґрій! — кричалося, обходячи ріг масиву. — Jokó-Awāhe! Ili mat! Bakturanegin!

Тіґрій Етматов опустив кістяне вістря удруге й перерізав горло хорошому кузенові. Потім радісно вищирився крізь піну на устах, похитав головою, закотив очі й пошкутильгав углиб бурульника. Молочні фіранки морозу загорнулися за ним, як саван.

Підійшлося поволі до мандал червіні, наляпаних тут на витоптаному снігу. Криваві малюнки оточували невеликі постаті тунґусів, щільно обкутаних у шкури й хутра; обидва лежали в тих самих симетричних фіґурах, один головою до входу в бурульник, інший — навпаки. Вони ще парували. З доброго кузена юшила сукровиця, у нього смикалися кінцівки. Коли його різали, він навіть не кувікнув.

Етматов узяв їх із собою лише для того, щоб вони в належний момент стекли кров’ю біля воріт Криги.