Українське письменство
- Автор: Зеров Микола
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Основи
- ISBN: 966-500-019-5
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Українське письменство». Краткое содержание книги:
Репрезентована в Самійленковій манері м’якість і споглядальність народного гумору привела поета кінець кінцем до утворення своєрідної української редакції традиційного гораціївського, барб’є-лермонтовського ямбу.
Але на цьому значення Самійленка в нашій поезії не обмежується. Не менше знаний він і як творець сатиричного куплету, неперевищений досі представник віршового фейлетону, майстер злободенної версифікації, — як поет, що обточив свою куплетну манеру на тонко відчутих і художньо відтворених «Chansons» Беранже.
До Беранже Самійленко ще ближчий, аніж до Барб’є. Невимушена веселість, ясність, навіть деяка «фривольність» Беранже йому ближчі, як кінець кінцем шорсткуватий пафос автора «Ямбів» та «Ямбів і поем». Але і тут, вірний собі, Самійленко, — прекрасно схоплюючи куплетну форму, вигадуючи яскраво-дотепні рефрени, — перекладати, проте, лінується, перекладає рідко і мало. Тільки три речі з Беранже переповів він по-українськи: «Пташки» (друк. 1888), «Цар Горох» (1897) і «Сенатор» (1906).
Характерне і сумне для історика поезії це припізнення, з яким надійшов до нас Беранже. Поет, що його слава процвіла у Франції в 10—20—30-х роках XIX в., якого «Chansons» виходили між 1815 і 1833 рр. (пригадаймо пушкінського графа Нуліна, що з’являється «в Петрополь» — «С bons mots французского двора, с последней песней Беранжера»); поет, що в російській літературі 50—60-х рр. знайшов талановитого тлумача в особі В. Курочкіна і став популярний (пригадаймо Шевченка, що, повертаючись із закаспійського вигнання, записує до свого «журналу», поруч «Собачьего пира» Барб’є, як літературну новину, «Навуходоносора» Беранже в курочкінському перекладі), — у нас, в українській поезії освоєний тільки в пізніх переспівах Самійленкових (про другорядних перекладників можна не згадувати). Правда, зате ми можемо похвалитися, що у нас Беранже переданий артистично. «Сенатор» Самійленків (у Беранже — «Senateur») не нижчий від «Знатного приятеля» Курочкіна, а його «Цар Горох», безперечно, кращий за всі відомі нам російські переклади.
У Беранже ця прегарна п’єса має назву «Le roi d'Yvetot».
Новіший російський перекладач І. Тхоржевський переспівує блідо й сухо, немов виправдуючи шорстке Шевченкове слово про «черству московську мову»: «Легендарный король».
Органічно близький народному гуморові, Самійленко пригадав леґендарних царів народних приказок — «царя Панька», що правив тоді, як «земля була тонка», і «царя Гороха», що панував, «коли людей було трохи». От він, цей симпатичний «цар Горох»:
Переклад зразковий. Не кажучи про те, що він точніше віддає зміст і ритм ориґіналу, аніж переклад російський, — хіба не досить, що, перечитуючи його, не маєш того прикрого почуття, що виникає при читанні доброї частини українських перекладачів, не почуваєш, що перекладач іде за якимсь авторитетним зразком російським? А потім, так прекрасно зукраїнізоване королівське ім’я і так глибоко звучить це спочутливе й сумовите українське «ох!» замість безтурботно-веселого ґалльського — від Рабле та Кола Брюньйона — «la, la», і потім — характерно! — українізуючи Беранже, Самійленко ніде не впадає в обивательську «малоросійщину» епігонів Котляревського.