Українське письменство

Ямби Самійленкові не зовнішнє лише наслідування, не проста пересадка французької рослини на український ґрунт, але разом із тим і дотепна та складна її акліматизація. І як відміняється терпка мова і громадський пафос Барб’є, перейшовши через інший національний характер та особисту вдачу Самійленка!

Франко, що кілька разів зустрічався з Самійленком, лишив нам яскравий і принадний образ цієї «зрівноваженої і трохи квієтистичної вдачі». На думку Франкову, в ній лише загострювались типові риси національні: «Властиво, це був правдивий тип лівобережного українця, важкого на ініціативу, склонного до рефлексії й задуми, наділеного тонким гумором і сатиричною жилкою». Отже, і в творчості Самійленковій виявилися не так його індивідуальні прикмети, як вірний життю і дійсності в усіх деталях, трохи, може, шаржований національний тип. І варт придивитися до таких гумористичних приказок, як «Божий приклад», «Невдячний кінь» або «Мудрий кравець», щоб відчути, наскільки Самійленко близький до народного гумору, як органічно з нього виростає. Та сама благодушність, добра, не в’їдлива посмішка, трохи лукавства і епічна непохапливість.

В цій епічній повільності, в цьому «золотому гуморі» і розпускає Самійленко ораторський пафос і гіркість традиційного ямбу. Рефлексія, тиха меланхолійність «лівобережної» натури притлумлюють різкий його тон.

Варт із цього погляду порівняти найдошкульніший із самійленківських віршів ямбічного жанру — «Сон» — з якоюсь із прославлених речей Барб’є. От, наприклад, «Ідол» останнього. Героїчна доба революційного піднесення, коли над країною стоїть месідор, палючий місяць жнив; прекрасна Франція, що мчить наосліп, як кінь, що ніколи не знав ні мундштука, ні острогів; і маленький корсиканець, aux cheveux plats, що скочив їй на хребет і, переламавши хребет, покинув її розчавленою на шляху. Барб’є закінчує сильним ліричним пасажем (уступ V):