Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові

Отже, їх тут більше, ніж один.

— Ти маєш на увазі Спирто-Маттіса?

Отже, таки один у своєму роді.

— Він сьогодні, щонайпевніше, на весіллі Мігаля у Чеавчагеаді.

— Перепрошую?

— У долині Транстейн, там, де камінь Риб’ячого жиру, — показав він у бік, де я, пригадалося, бачив мол. — Там, де поганці вклоняються своїм нечестивим ідолам, — здригнувся він від огиди. — То що, ходімо на каву?

Запала тиша, в якій, мені видалося, я чую барабани, музику. Гамір. Пиятика. Жінки.

Я обернувся і побачив, що Лея йде у бік свого дому, тримаючи за руку Кнута. Брат небіжчика і решта людей мовчазною процесією йшли за ними дещо на відстані. Я облизав свої губи язиком, досі пересохлим зі сну. Від переляку, якого я недавно зазнав. Від випитого самогону, можливо.

— Трохи кави зараз не зашкодило би, — сказав я.

Будинок здавався геть інакшим зараз, коли він був повен гостей.

Я, киваючи, проштовхувався крізь тлум незнайомих людей і бачив невисловлене запитання у поглядах, якими вони мене проводжали. Решта, схоже, всі знали одне одного. Я знайшов Лею на кухні, де вона нарізала торт.

— Моє щире співчуття, — сказав я їй.

Вона подивилася на мою простягнуту руку і переклала ніж у ліву. Нагрітий сонцем камінь. Твердий погляд.

— Дякую. Як тобі ведеться у лісовій хатині?

— Добре, дякую, я саме повертаюся туди. Я лише хотів висловити співчуття, бо не встиг цього зробити у церкві.

— Ульфе, не треба йти отак нараз. З’їж трохи торта.

Я подивився на торт. Я не полюбляю тортів. Ніколи не полюбляв. Моя мати казала, що я — нетипова дитина.

— Так, гаразд, — погодився я, — дякую.

Позаду нас утворилася юрба, тому я взяв тарілку з тортом і вийшов у вітальню. Зрештою, я опинився коло вікна і, дещо збентежений інтенсивністю німої уваги до своєї особи, втупився у небо за вікном, ніби непокоячись, чи не збирається на дощ.

— Господь благословен.

Я обернувся. За винятком срібла на скронях, чоловік переді мною мав її чорне волосся. І її твердий щирий погляд. Я не знав, що відповісти. Повторення його «Господь благословен» видалось би фальшивим, а просте «Привіт!» — недоречно неформальним, майже зухвалим. У результаті я пробелькотів стандартне «Добрий день», попри те, що таке не дуже відповідало нагоді.

— Якуб Сара, — представився він.

— Гульф... Е-е, Ульф Хансен.

— Мій онук сказав, що ти розповідаєш анекдоти.

— Він так сказав?

— Але він не зміг пояснити мені, яка твоя професія. Чи що привело тебе сюди, в Косунд. Тільки те, що у тебе зараз гвинтівка мого зятя. І що ти не віриш у Бога.

Я знехотя кивнув — таким чином, що мій жест не був ні підтвердженням, ні запереченням, а тільки показував, що я почув сказане, — і відкусив чималий шматок торта, щоб забезпечити собі кілька секунд на роздуми. Я жував і кивав.

— І мене це не обходить, зрештою, ні те, ні те, — повів далі Якуб, — ані те, скільки часу ти думаєш тут пробути. Натомість я можу наочно переконатися, що тобі смакує мигдальний торт.

Він пильно подивився мені в очі, і я зробив зусилля, щоби ковтнути. Тоді він поклав руку мені на хворе плече.