Крига. Частини І–ІІ

Погляньмо на паморозь на шибі, на ці наче-квіти, які заростають по ній від віконниці до центру… Існує лише мороз, тиск зовнішніх умов; під його впливом волога об’являється у тій чи іншій іпостасі. Якби паморозь набувала ще складніших форм, хутчіше реаґувала на зміни зовнішніх умов, якби в її хитросплетіннях з’являлися глибші сенси, — чи тоді ми визнали б її самостійною, свідомою істотою?

Тож чому ми говоримо про лютих «вони»?

Чому про себе говоримо «я»?

Наскільки більше, наскільки істинніше існую я, ніж намальована на шибі папороть паморозі? Я можу сам себе осмислити? Ну й що з того? Здатність до самообману — це просто ще на один викрутас у формі льоду більше, виморожена на ура барокова оздоба.

Так постає ілюзія буття: накинутий невідомими законами зразок організовує випадкові елементи, до нього домерзають наступні, в обох напрямках — у майбутнє і в минуле, дедалі довші галузки паморозі, що тиражують ту саму ілюзорну реґулярність: що був, що є, що буде, що жив, що живе, що житиме — квітка льоду… лютий… я.

Слід нарешті спробувати визволитися від мови другого ґатунку, висловлювати істину так, як можна її висловлювати. Я н е і с н у ю. Не існується. Я цього не думаю. Я тут не стою, не дивлюся крізь обморожене вікно на снігову віхолу над дахами Варшави, на вири білої хуртовини, засмоктувані в пастку дворового колодязя, на брудне світло, яке зблискує крізь завірюху з вікон навпроти, — не вкидаю недопалок до печі, — не натягую на плечі гарусного светра, не вдягаю другу пару шкарпеток, бумазейні кальсони, потерте пальто — не збираю зі столу пожовклих нотаток, недописаного листа, Тайтельбаумових паперів, не гортаю записів і машинописів. Кожен цей вчинок відбувається, і діється те, що діється, — але ж це не квітка криги поворушилася на шибі, а лише мороз посилився. Студеніє.