Крига. Частини І–ІІ

Відчинилося вікно, визирнулося у ніч. Потяг стояв у чистому полі, світилося лише вікна вагонів. Праворуч із сусіднього вікна вихилилася кругла голова літнього чоловіка в дротяних окулярах, ще не цілком лисого, із статечними вусами. Обмінялося посмішками й увічливими вітаннями. Ламаною російською він запитав, чому ця аварійна зупинка, чи сталася аварія. Чоловік представився як інженер Вайт-Ґесслінґ, англієць, який працює в одній із компаній Сибирьхожета. Перейшлося на німецьку.

— Он там далі я, здається, бачу дорогу, якісь будівлі. Певно, машиніст пішов за горілкою.

— Ви жартуєте, пане Ґеросаський.

— Так, звичайно.

Експрес рушив, поволі набираючи швидкости. Позаду майнули фари авта, що розверталося на тій дорозі.

— Мені здається, що хтось до нас підсів, пане інженере.

— І навіть спеціально для нього зупинили експрес? Хто він, цесаревич?

— Або улюблена балерина Распутіна.

Мусилося повернутися до купе, засунути вікно, бо нічний вітер бив у очі.

Хтось постукав — напевно прийшов погомоніти інженер. Піднялося засувку й відчинилося. Коридором ішов проводник, услід за ним троє чоловіків у темних костюмах, найстарший — сивий, з гідним обличчям — саме вкладав на носа окуляри й розгортав вийняті з нагрудної кишені документи. Інженер не прийшов погомоніти — він щойно вийшов зі свого купе, теж викликаний стуком. З-за плеча в нього виглядала заспана дружина.

— Перевіряють документи, — сказалося.

— Що, поліція?

— Якщо не гірше.

Усі пасажири третього вагона люксу вже вийшли в коридор. У вагоні було запроектовано почергово одно й двомісні отделения: з іншого боку, з четвертого номера, з’явилися дві жінки, маслакувата матрона з худорлявим і хворобливо блідим дівчиськом під крилом, а далі, слідом за ними, показував свої документи сивочолий джентльмен зі скляним оком.

— Дозволь, моя дорога, — інженер Вайт-Ґесслінґ, не зважаючи на ніч, піжами, дезабільє і незвичайні обставини, узявся за формальне представлення: «Бенедикт граф Ґеро-Саський».

Загорнута в білий шляфрок, вона простягнула руку з-за спини огрядного чоловіка.

— Рада з вами познайомитися, пане графе.

Звідки, до ста чортів, вистрибнув йому отой граф?! Таке слово взагалі не пролунало в розмові крізь вікно. Що тому йолопові англійцеві в голову стрелило?

Перш ніж малося змогу заперечити неправду, ледве піднялося з-над кігтистої руки пані дружини інженера, — підійшли поліцейські, ввічливо назвалися співробітниками для особых поручений из Отделения по охране общественной безопасности и порядка, сивий навіть представився: «Павєл Владіміровіч Фоґель» — і попросив проїзні документи. Фоґель говорив німецькою; на запитання англійця про причини нічного контролю, сказав щось ухильне про терористів — але немає жодних причин для занепокоєння, прошу спати спокійно, ми за всім стежимо, а за клопоти дуже перепрошуємо. Повернулося з бумагами, а той другий пан, який стояв позаду за Фоґелем, тільки-но глипнувши на штампи й печатки й розмашисті підписи на документах Міністерства Зими, мало що не став струнко; повернувши їх із улесливою посмішкою і поклоном, він щиро побажав спокійної ночі. А інженер, не цілком розуміючи швидке говоріння російською, тим пильніше спостерігав за поведінкою присутніх. Ну й що ж, тепер, звичайно, не заперечиться двома фразами того графа, доведеться пояснюватися уранці.