Крига. Частини І–ІІ
- Автор: Дукай Яцек
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Астролябія»
- ISBN: 978-617-664-150-6
- Переводчик: Андрей Павлышин
- Жанр: Пост-апокалипсис
Электронная книга - «Крига. Частини І–ІІ». Краткое содержание книги:
… Емілька ще тоді була жива, вона усюди ходила за нами, а за нею слідом — кульгава такса Міхалка: вони ставали віддалік і придивлялися до наших забав великими, вологими очима. Сад особливо пасував для гри в хованки, в індіанців і ковбоїв, у зайців і собак. Проганяв нас лише скоцюрблений мало не до землі татарин Учай, котрий щодня обходив молодники, обіймаючи стовбури й погладжуючи тонкі гілочки, свіжо виросле листя. Старші діти, діти приїжджих жорстоко його дражнили. Він погрожував їм березовою ломакою. Для Емільки він ховав у кишені мальвові льодяники; Юлька це підгледіла, й ну ж бо примилятися і леститися, закочувати блакитні очка й гризти кіски, — аж старий прогнав і її. Вона потім дулася цілий день.
… Батько з’явився тільки тоді, коли родинна рада вже завершувалася, коли частина візитерів уже повернулися до себе. Нахилившись над ліжком — тінь у місячному світлі, Болек прошепотів мені одного вечора: «Приїхав!» — і я пам’ятаю, що цілу ніч не міг потім спати, лежав із широко розплющеними очима, вслухаючись у протяжне дихання будинку й шерехтіння нічних комах. Батько приїхав! Я побачив його вранці, коли він розгнівано кричав на зібраних у вітальні родичів; ми підглядали крізь вікно, поки мати нас не прогнала. Не пригадую, але це я пам’ятав раніше: чи батько відрізняється від уявлення про батька, чи злився докупи в моїй пам’яті, але жодні випадкові риси не могли його змінити, в сорочці чи сурдуті, з бородою чи голений, кричить чи сміється, здоровий чи виснажений, такий чи інакший — Батько. Позаяк ми бачили його так рідко, раз на кілька місяців, то наскільки ж сильніше я мусив пам’ятати уявлення про нього. Якби він не з’являвся взагалі, був позбавлений тіла, обличчя, голосу й рис характеру, чи був би він менш реальним? Існування не є необхідним атрибутом хорошого батька.
… Перед обідом усі ще вийшли в сад, там розділилися на групки, внутрішньородинні фракції, які поступово розійшлися поміж дерев. Ми, діти, звісно, не мали поняття, про що дорослі так запекло дискутують. Там не обходилося без погрожування кулаками, здіймання рук до неба, даремного закликання імені Божого, ба навіть бувало, що хтось кидався на опонента, даючи волю рукам, утім так повільно, щоб інші вусаті й бородаті дядьки змогли упіймати й спинити в повітрі стиснуту в кулак десницю. Вони розходилися і сходилися. Ґрета й Міхалекова приносили з двору студене молоко й лимонад, охолоджене в колодязі пиво й чисту крижану воду. Потім вони прогулювалися між деревами з кухлями та скляницями в руках, з металевими кубками й порцеляновими філіжанками, коли бракувало іншого посуду.
… Я ховався за яблунями, визираючи з-за стовбурів і з-під гілок, — так я тепер підглядав, так підслуховував, індіанець у білих черевичках і солом’яному капелюшку, ковбой із гладко прилизаним проділом. Це також була забава; я безгучно хихотів, перебігаючи від яблуні до яблуні. Задивившись на батька, який жестикулював люлькою, я мало не налетів на Учая. Він хотів ухопити мене за комір, я вислизнув, загубивши капелюха, — побіг у неправильному напрямку. — Чиї то цуценята! — спалахнув батько. — Навіть тут людина не має спокою! Мусять конче плутатися під ногами! — Сина власного не впізнаєш? — Болек? — Бенедикт, — поправив його хрипко старий Учай. — О, так, так, — буркнув батько, посміхнувся і скуйовдив мені рукою волосся. Я підняв голову, широко посміхаючись у відповідь. Він дивився уже поверх мене на вуйка Боґаша, який варнякав щось про ціни на землю та оренду у Варшаві й що так було би краще для всієї родини, і не можуть же ж усі страждати через одного aufbrausend Dummkopf. — Не перешкоджай таткові, — матір відвела мене вбік. Я слухняно став поруч із Емількою. — Болек! — Хихотіла мала Емілька, вказуючи на мене пальцем. — Болек! — Такса також потішалася, виваливши довге язичище. Копнути того пса! Вирвати Емільці золоті кучері! Зіштовхнути її в гноївку! Задушити! А якщо не можна — втекти звідси, перш ніж я зроблюся червоним, перш ніж розплачуся. А якщо не можна — Болек! — Сміюся разом із нею. — Болек! — Ми сміялися — з чого? Я не міг стриматися, принцип сорому був сильнішим навіть, ніж гнів, навіть ніж…
— Але хліб на підлогу навіщо ж скидати!
Я важко підвівся з-за столу, все ще заспаний. Остання сторінка листа прилипла мені до щоки; я дмухнув — вона ковзнула на підлогу, де Зиґа, стоячи на колінах, чистив від бруду половину буханця.
Я голосно позіхнув.
— Виходжу — тебе немає; приходжу — тебе немає; учора ти з нами напився до смерти, а сьогодні знову рання пташка, у-у-у, огида бере.