Крига. Частини І–ІІ

Я знав, що він натягне отаку маску. «Я простий фельдшер». Відразу ж почне голосити, наче неписьменний селянин, і чухати задницю. Сором керує нами по-різному; тепер я вже бачу його, куди не поглянь. Я відвернувся від Зиґи, демонстративно іґноруючи його, й схилився над саквояжем. Не дивлюся, не слухаю, не пам’ятаю. Це єдиний спосіб.

Зиґмундів батько народився у хаті вуглярів, Зиґмундів дідусь кланявся у пояс моєму дідові, цілував панові руку й шапкував перед його двором. Якби я Зиґу запитав, чи назве він це соромом? Мабуть, також ні, — в мові іншого ґатунку ми мусимо висловлювати прояви інакше: це гнів, ревнощі, ненависть, презирство, це співчуття, це дружба.

Ніхто не назвав би це соромом. Але я ж знаю, я бачу. Його турбота про мене, коли він стривожився і заходився розпитувати, чи мене, бува, не шантажують, чи не провокація та шорстка сердечність, немов ми з дитинства були дуже близькими, а ми ж ледве другий рік під цим дахом живемо й зовсім нечасто бачимося; як він завжди переймається моїми клопотами й одразу хоче допомогти… Нещиро? Та ні — якнайщиріше! І кому б я міг довірити стільки грошей, маючи певність, що той собі не візьме ні копійки? Тільки йому, тільки Зиґові — я ніколи не мав і не міг би мати кращого друга.

Ота дружба з його боку, безперечно, істинна — вона побудована на кам’яному фундаменті принципу сорому.

Він ліг спати, а я переніс лампу на стіл, змахнув крихти на підлогу й витягнув з-під купи газет і засмальцьованих папірців дві товсті папки, перев’язані шпагатом. Допомагаючи собі кривозубою виделкою, розсупонив вузли. Я не розв’язував цих папок від Великодня. Може, краще одразу кинути їх у піч? Я поглянув на першу сторінку. «У цій статті ми спробуємо показати, що неслушні не тільки логічні підходи до істини й омани, які випливають із думки античних авторів, але й так само неслушні новітні формулювання». Ми показали, що й наші так само мало варті. Я відхилив коцюбою дверцята печі й кинув зошит у жар. Другий — я упізнав його за чорнильною плямою на обкладинці — був чернеткою моєї незавершеної полеміки з Котарбінським; подумки я називав його «Книгою Померлих». «Чи справді “позиція померлого настільки сильна, що видворити його з минулого люди не можуть, бодай навіть усі про нього навмисно забули”? Тож, у якому сенсі “існує” те, що вже не існує? Чи всі твердження про минуле конче істинні або хибні?» Десь тут мають бути також Альфредові нотатки до його версії. Можливо, щось із цього ще придатне для публікації. Я розв’язав папку. Принаймні, матиму чим зайнятися у подорожі.