Крига. Частини І–ІІ

Кричати? Втекти? Гепнути його слоїком по чолі?

Я обережно взяв конверт у вдягнуту в рукавицю руку.

— Якщо це якісь кляті пілсудчиківські…

— Не б-бійся, с-с-сину. Кілька с-слів від приятелів зі С-стрільців.

— Ви що, не маєте своїх людей у Сибіру?

— Минуло п’ять років, як наш-ш-ші люди з ним бачилися.

Я знизав плечима.

— Що ж. Раз вам так сильно важить, пошліть туди з листом нарочного.

Одновухий нічого не відповів, — я зирнув на нього, він відвів погляд, — і тоді я зрозумів, що пепеесівцям і пілсудчикам батько потрібен з тих самих причин, що й царським.

Я роззирався по вулиці; ніч була молода, тротуарами й далі прослизали пішоходи, тяглися по закрижанілому брукові сани й вози. Я відступив до тьмяних воріт.

— Зима за мною стежить.

— Уже ні.

Я задкував, аж поки не увійшов на перше подвір’я кам’яниці. Невисокий сухотник залишився перед воротами — худа постать у напівкруглій рамі темного коридору. Він дивився на мене з-під кривого дашка, засунувши руки в кишені довгого пальта.

— Передай йому. Він знатиме.

— А може, ти аґент охранки!

— Ну, не б-бійся.

Він насунув шапку на безвуху голову й пішов.

Зиґа досі не повернувся. Я пожував ковбаси з хлібом, запиваючи холодним журом. Конверт я кинув на купу книжок, прямокутник чистої білі вабив погляд. Я спустився до пані Бернат, придбав відро вугілля і натопив у печі. Прибравши зі столу частину безладу, я відкрив було Альфредів портфель, але одразу ж мені пригадався незакінчений лист до панни Юлії — я знайшов його вкладеним в останній номер «Mathesis». Тепер доведеться переконувати її в чомусь зовсім протилежному… Я хухнув на перо, змочив сталеву поверхню теплою слиною. «Забудь, панно, що я тут вище написав. Нещодавно трапилися події, які роблять неможливим сповнення наших планів до кінця, як ми це були задумали. Я виїжджаю, і мене не буде в Царстві упродовж місяця, а можливо, й довше. Мій батько, якого ти, панно, не знаєш, хоча, як тепер мені зринає у пам’яті, зустрічала раз чи два, коли ми ще дітьми були», — у Вільківці, тисяча дев’ятсот п’ятого чи шостого, напровесні, зелень свіжих трав і крижана ранішня роса на яблунях у саду, білі хмари в небі й гладкі скиби землі на полях, землі такої чорної, що майже фіолетової, весна, й на світанку за вікнами щебечуть птахи, молоді павучки в шпарах дерев’яних стін, у повітрі запах свіжого вершкового масла й свіжої гноївки, коли корови виходять із обори. Й що ще? — Запах дитинства, коли я прокидаюся з гарячим сонцем на губах, під чистим льоном, на гусячому пір’ї, а двір уже тріщить і скрипить, і гукає, і стріляють старі дошки під ногами у Ґрети, коли піднімається вона до нас на другий поверх, щоб розбудити дітей і припильнувати читання ранкової молитви, а за вікном дзеленчить ланцюг колодязя, кудкудакання, качки, гуси й кури, а іноді короткий собачий гавкіт, покрикування наймитів, тупіт копит і теркотіння бричок, коли з’їжджаються гості.