Крига. Частини І–ІІ

— Я не граф.

— Чи ж я не казала! Жіноча інтуїція! — вона гордо озиралася, так наче увесь вагон-ресторан люксу саме чудувався у німому захваті від її генеалогічної обізнаності.

— Не хвилюйтеся, — прошепотіла вона театрально, схилившись над столом — мереживна кокарда зависла над сметаною, потужний бюст, прикрашений важкою брошкою, загрожував розчавити порцеляну, — ми нікому не зрадимо вашої таємниці, пане графе. Правда? — вона обвела поглядом увесь стіл. — Правда?

Чи можна було мати найменший сумнів, що до полудня навіть молодший помічник машиніста почує про угорського графа Ґ’єро-Саського?

Підв’язалося серветку під підборіддя.

— Припустимо, — сказалося задумливо, — але тільки припустимо, що я насправді не є жодним графом, а прізвище моє таке, як записано в документах, Ґерославський, Ґе-ро-слав-ський, збіднілий шляхтюга, — ну що я можу сказати або зробити, щоб переконати пані, що вона помиляється?

— Нічого! — вигукнула вона тріумфально. — Нічого!

Поза тим, сніданок минув у більш-менш жвавій розмові на актуальні політичні теми й у легковажних товариських плітках. (У яких незмінно вирізнялася пані Блютфельд). За вікнами швидкісного експресу мигтіли березовые гаї, гаряча зелень над біло-чорними штрихами тонких стовбурів, усе розмазане в тому гоні, як на полотнах французьких імпресіоністів, кольори, світло, тіні, форми: березовий ліс у липневому сонці — образ лісу. Данилов і Буй давно залишилися позаду, потяг відпочивав там усього лише по чверті години; коли він вирушив з Буя, проводники пройшлися коридорами люксу, стукаючи в двері купе й нагадуючи пасажирам про сніданок. Думалося, чи не позолотити ручку обслузі ще кількома рублями й не попросити приносити їжу до отделения, навіть холодну. Таким чином не мусилося би контактувати з іншими пасажирами; хіба що в коридорі по дорозі в ванну й назад. Уже передчувалося оту спіраль сорому: кожен день у замкненні дедалі більше ускладнював би вихід, наростали би страхи й болісні відрази — граф Ґ’єро-Саський, згорнутий за дверима в тремтячий клубок, зацькований звір, гризе пальці й притискає вухо до стіни, щоб почути крізь постукування коліс наближення кроків — після тижня подорожі справді можна було досягти подібного стану, це було не так уже й немислимо. Тому належало вже першого ранку вийти в світ із посмішкою, у білому англійському костюмі й із задиркувато перекошеним гвоздиком у бутоньєрці, вільним кроком попрямувати в вагон-ресторан, який, зрештою, прилягав безпосередньо до третього пасажирського вагона «люкс», і, не зморгнувши оком, прийняти запрошення до столу інженера Вайта-Ґесслінґа, вклонившись галантно, аякже — пані, панове, enchanté.