Крига. Частини І–ІІ

— Не мудруй, — я відрахував ще шістнадцять рублів. — Тримай, заплати заздалегідь. Як щось трапиться, зателеграфую.

Він підсунувся ближче до мене.

— Тебе чимось шантажують? — прошепотів він. — Га, Бенеку?

Я посміхнувся.

— Скажімо так, у мене погані передчуття.

Він похитав головою.

— Погані передчуття! Ти сам собі не зізнаєшся в очевидному, то що ж лишається? Передчуття. Ти дуже добре знаєш, про що йдеться. Вони збираються використати тебе проти нього, либонь, не мають іншого способу. В’язням після процесів чотирнадцятого і п’ятнадцятого скоро закінчаться вироки, а зручніше би їх затримати там, на засланні. Якась провокація, підкинутий лист із планом замаху, чи бомба в багажі… Пам’ятаєш справу капустяних есерів? Куди ти пхаєшся, Бенеку, заради Христа!

— Медова каже, що йдеться про лютих.

— І ти в це віриш!

— Хочеш сливку?

Він востаннє смикнув себе за бороду й пішов готувати окріп.

Я вийняв з-під ліжка старий саквояж. Представництво Зими в Іркутську придбало мені місце в вагоні першого класу, такий квиток коштує майже триста рублів, я подумав було, чи не виміняти його на дешевший і не заробити на різниці. Треба буде розпитати в Москві. У кожному разі, комісар Прайс мав слушність: мушу замовити якесь порядне вбрання, а зараз нема що й пакувати. Я витягнув з-під ліжка шкіряні напівчеревики. Коли я востаннє у них ходив? Коричнева шкіра втягнула вологу і заросла якоюсь цвіллю чи мохом… Ну й слід придбати щось, підходяще для справжньої зими. Ніби літо, але з іншого боку — Сибір, а ще з іншого — Крига. Як це насправді виглядає? Світ лютих. Мусив розпитати на Медовій…

Грюкнули двері.

— Зиґа, ти, певно, чув щось на факультеті…

— Га?

— Про лютих. Що кажуть професори?

— Про що?

— Ну-у, як воно живе.

— Воно не живе.

— Що?

— Воно не може жити, це такий холод, що там ніщо не може жити, в живих організмах припиняється будь-який рух.

— Але ж вони пересуваються…

— Ну й що з того? Рух, зміна — що б це мало означати? — Він залив окропом оденки, узяв гаряче горня до рук, засичав. — Подивися, як вікна заростають памороззю.

— То й що?

— Подивися на паморозь, — кивнув він головою. — Навіть формою вона нагадує живу рослину.

— Це те, що натуралісти говорять про лютих?

Він знизав плечима.

— Не знаю. Мали бути гостьові лекції Бондарчука із Санкт-Петербурга, але їх скасували. Є різні здогади. Іноді я чую одне, іноді щось інше. Сибірські компанії та цар сиплють гроші на дослідження, Сибирское Холодо-Железопромышленное Товарищество заснувало власним коштом у Петербурзькому технологічному інституті катедру Криги, з Імператорського й Львівського туди також їздять люди, рано чи пізно все стане ясно.

— Якщо це взагалі можливо з’ясувати дослідженнями.

— Що?

Я відірвав погляд від віконної шиби.

— Питання існування.

Зиґмунд тільки пирхнув.

— Та йди ти! Я простий фельдшер. Скласти зламану ногу — складу, але чи та нога існує, — эта проблема требует иных докторов.