Казки Сельви
- Автор: Кирога Орасио
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Анетти Антоненко
- ISBN: 978-617-7192-15-1
- Переводчик: Сергей Юхимович Борщевский
- Жанр: Сказки народов мира
Электронная книга - «Казки Сельви». Краткое содержание книги:
Орасіо Кіроґа творив у різних жанрах — дебютувавши як поет, згодом він став автором двох романів, повісті, збірника п’єс. Однак для читачів Кіроґа — передусім неперевершений майстер оповідання. Зворушливим та оригінальним залишається він і тоді, коли звертається до такого жанру як казки та оповідання про тварин.
Ще в 1903 році Орасіо Кіроґа як фотограф узяв участь в археологічній експедиції в аргентинській провінції Місьйонес. Згодом, зачарований первозданною природою тих місць, залишив Буенос-Айрес і на довгі десять років оселився у сельві — саме так іспанською та португальською мовами звуть буйні тропічні ліси Південної Америки. Досвід життя серед дикої природи прислужився письменникові у створенні збірника оповідань «Дикун» (1920), а також книжок «Казки сельви» (1918) та «Пригоди Анаконди» (1921).
Дві останні, перекладені українською, ввійшли до цього видання і, на думку видавництва, зацікавлять широке коло читачів — і зовсім юних, і дорослих.
— Щойно... Мені так і не вдалося вбити Людину.
— Краще б вони тебе вбили...
— Проте я вбила собаку.
— Якого собаку? Тутешнього?
— Так.
Королівська Кобра розсміялася, а Хрестова Гадюка заклякла від подиву: до неї долинув гавкіт кудлатого собаки, якого вона вважала мертвим...
— Ти здивована, еге ж? — вела далі Гамадріада. — Таке вже траплялося з багатьма.
— Але ж я вкусила його в голову... — спантеличено промимрила Хрестова Гадюка. — В мене не залишилося й краплі отрути! Адже ми, уруту, за один укус спорожняємо свої залози.
— А йому байдуже...
— Він не помре?
— Помре, але не через нас... Йому зробили щеплення, тож у нього імунітет. Утім, ти не знаєш, що це таке...
— Знаю! — заперечила Хрестова Гадюка. — Водяна Кобра розповідала!..
Королівська Кобра зміряла її пильним поглядом.
— А ти, здається, розважлива...
— Принаймні не дурніша за тебе!
Шия Азіатки знову роздулася, й Гадюка приготувалася до оборони.
Змії довго дивилися одна на одну, а тоді каптур Королівської Кобри повільно згорнувся.
— Розважлива й хоробра, — мовила вона. — З тобою можна порозумітися... Знаєш, як називають змій мого роду?
— Та начебто Гамадріадами.
— Або по-науковому Naja Bungurus, себто Королівська Кобра. Ми порівняно зі звичайною індійською коброю приблизно те саме, що ти порівняно з якоюсь там уруту... А знаєш, чим ми харчуємося?
— Ні.
— Серед іншого... американськими зміями, — проказала Королівська Кобра, розгойдуючись просто перед носом Хрестової Гадюки.
Та миттю оцінила довжину кровожерної чужоземки.
— Два метри з половиною? — поцікавилася вона.
— Шістдесят... два шістдесят, маленька Хрестова Гадюко, — не зводячи з неї очей, озвалася співрозмовниця.
— Чимало... Приблизно стільки ж, скільки в моєї родички Анаконди. А знаєш, чим харчується вона?
— Гадаю...
— Саме так, азійськими зміями, — Хрестова Гадюка своєю чергою втупилася в Королівську Кобру.
— Чудова відповідь! — мовила та, розгойдуючись знову. Потім занурила голову у воду й ліниво додала: — Кажеш, вона твоя родичка?
— Так.
— Отже неотруйна?
— Авжеж. Саме тому вона полюбляє отруйних чужинок.
Однак Азіатка вже не чула її, поринувши в роздуми.
— Слухай! — озвалася вона раптом. — Мені остогиділи люди, собаки, коні — все це безглузде й жорстоке пекло! Ти можеш зрозуміти мене, бо ти не з тих... Я вже півтора роки замкнена в клітці, наче щур, змушена терпіти знущання та муки. А головне — зневагу брутальних людей, які поводяться зі мною, наче з ганчіркою... Зі мною, в якої досить мужності, сили та отрути, щоб покінчити з ними усіма, — а між тим я приречена віддавати свою отруту для виготовлення протиотрути! Ти не уявляєш, як це вражає мою гордість! Ти мене розумієш? — Королівська Кобра пильно дивилася в очі співрозмовниці.
— Так, — озвалася та. — Що я повинна зробити?
— Одну-єдину річ, бо ми маємо лише один спосіб, аби помститися... Наблизься, щоб нас не підслухали... Сама знаєш, для того, щоб скористатися своєю силою, ми, змії, неодмінно потребуємо точки опертя. Від цього залежить наше спасіння. Однак...
— Що?
Королівська Кобра знову пильно глянула на Хрестову Гадюку.
— Однак ти можеш померти...
— Сама?
— Е, ні! Хтось із них, з людей також помре...
— Це єдине, чого я прагну! Кажи далі!
— Наблизься ще... Ще трохи!
Вони гомоніли якийсь час так тихо, що Хрестова Гадюка мусила притиснутися до дротяної сітки. Аж раптом Кобра кинулася на Хрестову Гадюку й тричі її вкусила. Змії, що здаля спостерігали цю сцену, сполошилися:
— Дивіться! Вона її вбила! Зрадниця!
Тричі вражена в шию Хрестова Гадюка насилу поповзла геть. Втім невдовзі вона знерухоміла й безживно лежала, аж поки через три години її завважив співробітник Інституту, який зайшов до серпентарію. Чоловік підкинув гадюку ногою, наче мотузку, й глянув на її біле черево.
— Ти ба, сконала... Але чому? — Він схилився над гадюкою, щоб краще роздивитися. Втім глядів недовго, бо одразу помітив на шиї знайомі сліди отруйних зубів.
— Хм! — мовив чоловік. — Поза сумнівом, це кобра. Онде вона — лежить, втупившись у мене, наче я теж якась гадюка... А я ж не раз казав директорові, що сітка повинна бути щільнішою. І ось маєш... Що ж, — проказав він, вхопивши гадюку за хвіст і перекинувши через цинкову загорожу, — однією менше!
Чоловік пішов до директора: