Казки Сельви
- Автор: Кирога Орасио
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Анетти Антоненко
- ISBN: 978-617-7192-15-1
- Переводчик: Сергей Юхимович Борщевский
- Жанр: Сказки народов мира
Электронная книга - «Казки Сельви». Краткое содержание книги:
Орасіо Кіроґа творив у різних жанрах — дебютувавши як поет, згодом він став автором двох романів, повісті, збірника п’єс. Однак для читачів Кіроґа — передусім неперевершений майстер оповідання. Зворушливим та оригінальним залишається він і тоді, коли звертається до такого жанру як казки та оповідання про тварин.
Ще в 1903 році Орасіо Кіроґа як фотограф узяв участь в археологічній експедиції в аргентинській провінції Місьйонес. Згодом, зачарований первозданною природою тих місць, залишив Буенос-Айрес і на довгі десять років оселився у сельві — саме так іспанською та португальською мовами звуть буйні тропічні ліси Південної Америки. Досвід життя серед дикої природи прислужився письменникові у створенні збірника оповідань «Дикун» (1920), а також книжок «Казки сельви» (1918) та «Пригоди Анаконди» (1921).
Дві останні, перекладені українською, ввійшли до цього видання і, на думку видавництва, зацікавлять широке коло читачів — і зовсім юних, і дорослих.
Родичка скоса глянула на неї.
— Отже в путь, — наполягала Змія-Носоріг. — Тільки спершу зазирнемо на Збори.
— Е, ні! — запротестувала Водяна Кобра. — Нізащо! Я роблю вам послугу, і край! А на Збори заявлюся на зворотному шляху... якщо взагалі повернуся. Але передчасно бачити зморшкувату шкіру Каскавели, зухвалі очі Списоголової Змії та недоумкувату пику Коралового Аспіда? Ні, тільки не це!
— Коралового Аспіда немає.
— Байдуже! З мене й решти досить.
— Гаразд, гаразд! — примирливо прошипіла Хрестова Гадюка. — Але якщо ти не стишиш трохи ходу, я за тобою не вженуся.
Бо справді, хоч як Змія-Носоріг квапилася, вона однаково відставала від майже повільно — як для неї — плазуючої Водяної Кобри.
— Залишайся тут, адже вони десь неподалік, — озвалася та і, метнувшись уперед, вмить залишила далеко позаду отруйну родичку.
4.
За чверть години Мисливиця вже дісталася до потрібного місця. В Будинку ще не спали. Крізь розчахнуті двері струміли потоки світла, й Водяна Кобра здаля завважила чотирьох чоловіків, які сиділи за столом.
Щоб не вскочити в халепу, слід було уникати собак. Чи були вони тут? Водяна Кобра підозрювала, що були. Відтак далі вона повзла дуже обережно, а надто коли добулася до галереї.
Опинившись там, уважно роззирнулася. Ні попереду, ні з боків жодного собаки. Лише на протилежній галереї, з-за ніг чоловіків погляд Мисливиці запримітив сплячого на боку чорного пса.
Отже простір перед нею був вільний. Оскільки з того місця, де вона знаходилася, Водяна Кобра тільки чула голоси, але не бачила співрозмовників, вона зиркнула нагору й одразу завважила те, що шукала.
Потім видерлася притуленою до стіни галереї драбиною й умостилася на бантині між стіною та покрівлею. Та хоч як обережно рухалася, Мисливиця зіштовхнула вниз якийсь старий цвях, і один із чоловіків глянув угору.
«Все пропало!» — подумала Водяна Кобра, затамувавши подих.
Інший чоловік також утупився в стелю.
— Що це? — запитав він.
— Нічого, — озвався перший. — Мені привиділося там щось чорне.
— Мабуть, щур.
— Людина помилилася! — прошипіла Водяна Кобра.
— Або змія.
— А ця Людина вгадала, — прошипіла ще раз Мисливиця, готуючись до битви.
Однак люди знову схилилися над столом, і Водяна Кобра півгодини стежила за ними та чула їхню розмову.
5.
В Будинку, який викликав таке занепокоєння мешканців сельви, розмістився дуже важливий науковий заклад. Оскільки ці місця здавна славилися величезною кількістю змій, уряд країни вирішив організувати тут Інститут сироватки крові, в якому мали виготовляти сироватку проти зміїної отрути. Визначальну роль тут відігравала численність змій у цих краях, оскільки, як відомо, саме нестача плазунів, з яких можна видобувати отруту, є найбільшою перешкодою для масового виробництва сироватки.
Роботу нового закладу можна було розпочинати практично негайно, бо вчені мали в своєму розпорядженні двох майже повністю імунізованих тварин — коня та мула. Вдалося створити лабораторію та серпентарій, який невдовзі повинен був збагатитися вражаючою кількістю екземплярів, хоча співробітники привезли з собою кілька змій, що вже прислужилися для імунізації згаданих тварин. А проте на останньому етапі імунізації для одного коня необхідно мати шість грамів отрути (кількість, здатна вбити двісті п’ятдесят коней), тож само собою зрозуміло, що Інститутові потрібна була сила-силенна змій.
Непрості перші дні облаштування закладу в самісіньких хащах змушували його керівництво засиджуватися до півночі за обговоренням планів роботи лабораторії та інших підрозділів.
— А як сьогодні коні? — поцікавився чоловік у темних окулярах, вочевидь директор Інституту.
— Зовсім ослабли, — озвався інший. — Якщо ближчими днями не вдасться поповнити колекцію...
Завмерши на бантині, Водяна Кобра вслухалася й вдивлялася в співрозмовників, і поступово опановувала себе.
«Здається, мої отруйні родички добре перепудилися, — міркувала вона. — Цих людей не варто боятися...»
Посунувшись уперед та виткнувши ніс з-за краю бантини, Водяна Кобра втупилася в присутніх.
Відомо однак, що біда біду водить.
— Сьогодні у нас кепський день, — проказав котрийсь із чоловіків. — Розбито п’ять дослідних ампул...
Водяна Кобра дедалі більше проймалася співчуттям до цих людей.
— Бідолашні! — прошипіла вона. — Розбито п’ять ампул...