Казки Сельви
- Автор: Кирога Орасио
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Анетти Антоненко
- ISBN: 978-617-7192-15-1
- Переводчик: Сергей Юхимович Борщевский
- Жанр: Сказки народов мира
Электронная книга - «Казки Сельви». Краткое содержание книги:
Орасіо Кіроґа творив у різних жанрах — дебютувавши як поет, згодом він став автором двох романів, повісті, збірника п’єс. Однак для читачів Кіроґа — передусім неперевершений майстер оповідання. Зворушливим та оригінальним залишається він і тоді, коли звертається до такого жанру як казки та оповідання про тварин.
Ще в 1903 році Орасіо Кіроґа як фотограф узяв участь в археологічній експедиції в аргентинській провінції Місьйонес. Згодом, зачарований первозданною природою тих місць, залишив Буенос-Айрес і на довгі десять років оселився у сельві — саме так іспанською та португальською мовами звуть буйні тропічні ліси Південної Америки. Досвід життя серед дикої природи прислужився письменникові у створенні збірника оповідань «Дикун» (1920), а також книжок «Казки сельви» (1918) та «Пригоди Анаконди» (1921).
Дві останні, перекладені українською, ввійшли до цього видання і, на думку видавництва, зацікавлять широке коло читачів — і зовсім юних, і дорослих.
Королівська Кобра й справді розлютилася та загрозливо напнула шию, готова кинутися на зухвалицю. Побачивши це, всі учасниці Зборів нагороїжилися.
— Уважай! — вигукнули водночас кілька голосів. — Учасники Зборів недоторканні!
— Згорни каптур! — здійнялася Спесивиця; її очі палали.
Королівська Кобра обернулася до неї та сердито зашипіла.
— Згорни каптур! — Золота Уруту й Списоголова Змія посунулися вперед.
Королівська Кобра відчула нестямне бажання кинутися на суперниць та розшматувати їх одну по одній. Та це тривало лише якусь мить, бо вона зважила, що в такому разі мусила б битися сама проти цілих Зборів, і повільно згорнула каптур.
— Гаразд! — прошипіла наостанок. — Я поважаю Збори. Але коли вони скінчаться... краще не дратуйте мене!
— Ніхто тебе не дратуватиме, — мовила Анаконда.
Королівська Кобра знову люто втупилася в неї.
— А надто ти, адже ти боїшся мене!
— Боюся тебе?! — насунулася на неї Анаконда.
— Годі! Годі! — знову загомоніли всі разом. — Негоже так чинити! Ми мусимо вирішити, що вдіємо!
— Авжеж, саме час, — проказала Гримуча Змія. — Ми маємо два плани — один запропонований Водяною Коброю, інший — нашою новою спільницею. Тож на що пристанемо — почнемо з собаки чи кинемо всі сили проти коней?
Слід зазначити, що хоча більшість схилялася до плану Водяної Кобри, зовнішній вигляд, розміри та розум Азійської Змії здобули їй прихильність Зборів. Усіх вразив її чудовий задум нападу на співробітників Інституту; тож хоч би яким був її новий план, але саме їй завдячували змії загибеллю двох людей. До цього варто додати, що, крім Водяної Кобри та Хрестової Гадюки, котрі вже отримали певний бойовий досвід, ніхто з присутніх гадки не мав, яким небезпечним ворогом може виявитися імунізований та навчений полювати на змій собака.
Попри пізній час, вирішили рушати в похід негайно, адже швидкість атаки була питанням життя або смерті.
— Отже вперед! — підсумувала Гримуча Змія. — Хто хоче щось додати?
— Ніхто! — вигукнула Водяна Кобра. — Але ми ще пошкодуємо!
Тож усі змії — отруйні та неотруйні — кількість яких весь час збільшувалася, бо до них долучалися все нові й нові виповзаючі з печери особини, рушили до Інституту.
— Одне тільки слово! — попередила Каскавела. — Поки триватиме битва, ми всі учасниці Зборів, недоторканні одні для одних! Гаразд?
— Так! Так! Досить балачок! — зашипіли всі.
Королівська Кобра, повз яку саме проповзала Анаконда, похмуро глянула на неї:
— Але потім...
— Авжеж! — бадьоро урвала її Анаконда й рвучко метнулася вперед.
10.
Співробітники Інституту всю ніч провели біля ліжка товариша, котрого вкусила змія. Невдовзі мало розвиднітися. Один із чоловіків визирнув у вікно: знадвору, разом із нічним теплом, до нього долинув якийсь гамір. Чоловік прислухався, а тоді мовив:
— Здається, це у стайні... Фрагосо, подивіться, що там таке.
Той запалив ліхтар і вийшов надвір, інші сторожко прислухалися.
За хвилину на подвір’ї почулися квапливі кроки, й на порозі з’явився пополотнілий Фрагосо.
— В стайні повно змій! — проказав він.
— Змій? — перепитав новий директор. — Як це? Що тут відбувається?
— Не знаю.
— Ходімо.
І всі вибігли надвір.
— Дабой! Дабой! — гукнув директор собаку, котрий лежав під ліжком хворого й тихо скавучав уві сні.
Прибігши до стайні, люди при світлі ліхтаря вздріли коня та мула; ті відчайдушно хвицалися, відбиваючись од шести або й восьми десятків змій, які запрудили все приміщення. Тварини іржали та перекидали ясла, проте змії, мовби спонукувані якимось вищим розумом, уникали ударів і люто їх кусали.
Люди кинулися до них. Засліплені світлом ліхтаря, нападниці на якусь мить позаклякали, а тоді з шипінням знову ринулися в бій, у загальному сум’ятті не тямлячи до ладу проти кого — тварин чи людей — слід спрямувати атаку.
Відтак співробітників Інституту звідусіль оточили змії. Фрагосо відчув, як у халяву його чобота за якихось півсантиметри від коліна з наскоку встромилися зміїні зуби, й щосили вдарив по тому місцю гнучким кийком, що їх завжди мають напохваті мешканці сельви. Новий директор розрубав навпіл іншого плазуна, а один зі співробітників устиг розчерепити голову величезній змії, щойно та обвила шию собаки.
Все тривало якихось десять секунд. Нестямні удари раз по раз сипалися на змій, а ті й далі атакували людей, кусаючи чоботи й намагаючись видряпатися по ногах. Атака, супроводжувана іржанням, криками людей, собачим гавкотом та шипінням змій ставала дедалі потужнішою, коли Фрагосо кинувся до гігантської змії, яка видалася йому знайомою, й зненацька перечепившись через неї, розбив на друзки ліхтар.