Тієї вогняної ночі: Чорнобильська сповідь [calibre 4.14.0]

встиг. Мабуть, і не запідозрював про написання праці, в якій, за висловом рецензента одного із центральних журналів, «наука

і поезія подані так, що не заважають одна одній, більше того, вони ніби продовжують одна одну».

Але ж спостереження, погляди, роздуми, в цій праці

узагальнені, вчителька день у день висловлювала перед учнями.

Серед них — Володимир Правик.

«Там, де треба виявити проникливість, самостійність думки, він випереджав багатьох. Але не пнувся межи очі. Спитаєш: «Хто

скаже?» Мовчать. І він мовчить. Але подивишся на нього, кивнеш

головою, і він встає, відповідає. Відповідь скаже і аж почуває

себе ніяково, що ті не знають, а він — знає. Уникав навіть

натяку на якусь винятковість. Не прагнув чимось відзначитися, не виказував, що радіє, випередивши когось. Але очі

в нього промінилися щастям. Він їх часто до вікна відводив, наче соромився тієї радості.

Це була його робота, повсякденна, щохвилигча: осмислити те, що треба. 1 він її виконував так, що усім допомагав. Учням і

мені...»

Із розповідей В. Р. Ільченко.

Він таки витримав і цей експеримент. Атестат Володимира

Правика за дев’ятий клас — без трійок. П’ятірки з креслення, військової підготовки, трудового навчання. Всі інші —

четвірки.

Ще рік — і вже іспити на атестат зрілості. Ось він, поріг,

за яким — твій шлях!

«Сто шляхів, сто доріг, варто вийти за поріг»,— мугикає

Павло Панасович, Вітя охоче підспівує. Володя наче не чує.

У нього доволі справ. У школі — найвідповідальніший час, вдома так же ретельно виконує господарські доручення. Мати, йдучи на роботу, як завжди, розподіляє їх у сім’ї порівну.

Ввечері батьки повертаються, все виконано: травички у кроликів

доволі, вимиті і підлога, і посуд. Якщо день суботній, то

свіже печиво на столі. Володя вмів і любив куховарити.

Після десятого класу у Володі Правика в атестаті нова

п’ятірка. З біології. Виходить, техніка поступилася місцем?

Батьки нічого не уточнюють з сином, ще є час. Поки що попереду

випуск, свято.

Десять років тому першокласники починали шлях до школи з

центрального міського майдану, від пам'ятника Леніну. І тепер

десятикласники прийшли сюди з квітами. Після урочистого вечора

за традицією кожен написав, ким уявтяє себе ще через десять

років. Записки поклали в конверті, конверти — в скриньку.

Замкнули її міцно до 1989 року.

Парк на високому пагорбі, на березі Прип’яті. Алея Слави, де

поховані герої Великої Вітчизняної. Дідусь Льоні Ільченка, батьки Володі Правика, Віті Рудченка — кращі чорнобильські

умільці — дбайливо обладнували це святе місце. Сотні

чорнобильців щовесни висаджували на Алеї квіти. Випускникам

1979 року здавалося: цього літа троянди особливо яскраві.

Дорослі ж милувалися своїми дітьми. Наталя Іванівна, Павло

Панасович ще не бачили Володю таким гарним. Син щодо одягу не

вередував,— що йому куплять, те й носитиме.

Але до випускного вечора замовив матері обновку: сорочку з

білого гіпюру. Сині штани Наталя Іванівна замовила кравцю.