Тієї вогняної ночі: Чорнобильська сповідь [calibre 4.14.0]
- Автор: Вірина Лідія
- Год: 1988
- Язык: английский
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Тієї вогняної ночі: Чорнобильська сповідь [calibre 4.14.0]». Краткое содержание книги:
— Це — одинокість. Бачите, яка беззахисна ця самотня
рослина. Як людина, яка відірвалася від свого краю, від свого
народу. А ось, діти, погляньте,— інший кадр. Те саме місце, але інше явище — дощ. Тут нема одинокої билинки, нема суму.
На екрані — лісова дорога в сонячних плямах.
Небо вкрите грозовими хмарами. Сонце заходить, пожежа в
небі.
А тепер — рано-рано. В такий час по гриби йдуть. Навкруги
темно, роса — світиться.
Різноколірні краплини в перших променях сонця. Жовті, червоні, сині...
Вчителька:
— Кожна краплина, дивіться, заломлює світло і по- своєму
його випромінює. Так і людина, кожна по-своєму, щось
випромінює в навколишній простір. Але існують люди темні. Без
знань, без живої душі. З них нічого не випромінюється. Таких
людей все одно що нема,.. Щоб бути на землі людиною, треба
заглянути світові в обличчя. Це так говорив письменник
Пришвін: «Світ завше однаковий, але він стоїть, відвернувшись
від нас, Наша справа — заглянути йому в обличчя...»
Володя слухає. Він пам’ятатиме ці слова. Справді, в світі
стільки різних явищ, подій, у природи безліч ознак. А краса
єдина.
Минуть роки. На початку березня в 1986-му з видавництва
«Просвещение» буде заслано до друкарні книжку В. Р. Ільченко
«Перехрестя фізики, хімії і біології». Ще до трагедії
Чорнобиля. Підписано книжку до друку наприкінці серпня. Вже
після катастрофи.
Якісь місяці забракло, аби колишній учень з другої парти
чорнобильського спецкласу прочитав твір своєї вчительки. Не
встиг. Мабуть, і не запідозрював про написання праці, в якій, за висловом рецензента одного із центральних журналів, «наука
і поезія подані так, що не заважають одна одній, більше того, вони ніби продовжують одна одну».
Але ж спостереження, погляди, роздуми, в цій праці
узагальнені, вчителька день у день висловлювала перед учнями.
Серед них — Володимир Правик.
«Там, де треба виявити проникливість, самостійність думки, він випереджав багатьох. Але не пнувся межи очі. Спитаєш: «Хто
скаже?» Мовчать. І він мовчить. Але подивишся на нього, кивнеш
головою, і він встає, відповідає. Відповідь скаже і аж почуває
себе ніяково, що ті не знають, а він — знає. Уникав навіть
натяку на якусь винятковість. Не прагнув чимось відзначитися, не виказував, що радіє, випередивши когось. Але очі
в нього промінилися щастям. Він їх часто до вікна відводив, наче соромився тієї радості.
Це була його робота, повсякденна, щохвилигча: осмислити те, що треба. 1 він її виконував так, що усім допомагав. Учням і
мені...»
Із розповідей В. Р. Ільченко.
Він таки витримав і цей експеримент. Атестат Володимира
Правика за дев’ятий клас — без трійок. П’ятірки з креслення, військової підготовки, трудового навчання. Всі інші —
четвірки.
Ще рік — і вже іспити на атестат зрілості. Ось він, поріг,
за яким — твій шлях!
«Сто шляхів, сто доріг, варто вийти за поріг»,— мугикає
Павло Панасович, Вітя охоче підспівує. Володя наче не чує.
У нього доволі справ. У школі — найвідповідальніший час, вдома так же ретельно виконує господарські доручення. Мати, йдучи на роботу, як завжди, розподіляє їх у сім’ї порівну.
Ввечері батьки повертаються, все виконано: травички у кроликів
доволі, вимиті і підлога, і посуд. Якщо день суботній, то
свіже печиво на столі. Володя вмів і любив куховарити.
Після десятого класу у Володі Правика в атестаті нова
п’ятірка. З біології. Виходить, техніка поступилася місцем?
Батьки нічого не уточнюють з сином, ще є час. Поки що попереду
випуск, свято.
Десять років тому першокласники починали шлях до школи з
центрального міського майдану, від пам'ятника Леніну. І тепер
десятикласники прийшли сюди з квітами. Після урочистого вечора
за традицією кожен написав, ким уявтяє себе ще через десять
років. Записки поклали в конверті, конверти — в скриньку.
Замкнули її міцно до 1989 року.
Парк на високому пагорбі, на березі Прип’яті. Алея Слави, де
поховані герої Великої Вітчизняної. Дідусь Льоні Ільченка, батьки Володі Правика, Віті Рудченка — кращі чорнобильські
умільці — дбайливо обладнували це святе місце. Сотні
чорнобильців щовесни висаджували на Алеї квіти. Випускникам
1979 року здавалося: цього літа троянди особливо яскраві.
Дорослі ж милувалися своїми дітьми. Наталя Іванівна, Павло
Панасович ще не бачили Володю таким гарним. Син щодо одягу не
вередував,— що йому куплять, те й носитиме.
Але до випускного вечора замовив матері обновку: сорочку з
білого гіпюру. Сині штани Наталя Іванівна замовила кравцю.