Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника

«Для деяких тогочасних діячів українське військо, що само, без жодного примусу стало на захист Української держави, було незрозумілою силою, — зауважує сучасний український дослідник В. Михальчук. — Вони боялися війська. Всюди їм марилась «офіцерня» й контрреволюція. Голова Директорії В. Винниченко, щоб позбавитись цієї офіцерні, запропонував організувати старшинські школи, до яких приймати лише соціально і політично свідомих робітників і селян. А до випусків з цих шкіл офіцерів призначати з унтер-офіцерів» 133.

Окрім цього, голова Директорії запропонував увести в штати частин і з’єднань по літру ків і політичних комісарів від УСДРП за тим самим принципом, що й у Червоній армії для організації «революційної і соціалістичної армії» в Україні. Перманентні суперечки між В. Винниченком і С. Петлюрою щодо принципових політичних питань воєнної доктрини привели до різкого протистояння між політиками та командуванням армії. До кінця своїх днів В. Винниченко звинувачував

С. Петлюру в тому, що той не дав політикам втрутитися в будівництво збройних сил Директорії, не пішов шляхом формування «революційної і соціалістичної армії», а повернув у бік «регулярщини».

27 листопада 1918 р. Головний отаман С. Петлюра видав «Наказ про організацію українського війська» на основі мобілізації, намагаючись використати на захопленій Директорією території той контингент, який був зібраний урядом гетьмана П. Скоропадського для комплектування кадрових корпусів: «…Всі громадяни, що пройшли військову муштру у всіх родах зброї і во флоті, здатні носити зброю, від 20-ти до 35-ти років включно, й старшини до 43-х років, повинні негайно стати у ряди Армії УНР для захисту здобутків революції та боротьби з гетьманом і гетьманським поміщицьким правительством для здобутків землі і вільного життя, вільних прав трудящому народові та для того, щоби забезпечити республіканський лад і демократичні порядки в УНР» 134.

Таким чином, С. Петлюра відкинув волонтерський, контрактовий принцип формування армії й перейшов на мобілізаційний. До війська призивали не тільки новобранців, а й резервістів. Армію УНР у листопаді 1918 р. планувалося поповнити 150 тисячами багнетів і шабель. Про реакцію П. Болбочана на оголошену Директорією мобілізацію до Армії УНР згадує у своєму листі до генерала М. Омельяновича-Павленка сотник І. Барило. Він зокрема зазначає, що командувач Лівобережного фронту вважав її шкідливою в тій ситуації й передчасною та недостатньо підготовленою через відсутність державного апарату на місцях. З цього приводу, як зазначає І. Барило, він писав до Головного отамана: «Для того, аби прийняти таку кількість людей, то треба мати на місцях добре налагоджений мобілізаційний апарат, як рівно ж і по управліннях повітових військових начальників». На його думку, «розхитана повстаннями по місцях влада» була слабкою, а подекуди й узагалі відсутньою. Мобілізація в подібних умовах могла привести до того, що голодні й роздягнуті новобранці завдяки активній більшовицькій пропаганді перейшли б на бік противника. Перш ніж провести загальну мобілізацію, П. Болбочан, як свідчить І. Барило, пропонував С. Петлюрі насамперед розпочати підготовку кадрів старшин, які невдовзі могли б очолити нові частини, сформовані шляхом загальної мобілізації (Док № 65). За оперативними зведеннями Червоної армії від 4 грудня 1918 р., полковник П. Болбочан все ж віддав наказ про мобілізацію на Харківщині офіцерів та юнкерів до 35-ти років, а також солдатів 1897–1899 років народження 135.