Без дозволу на розслідування
- Автор: Тимчук Віктор
- Серия: Арсен Загайгора #1
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Без дозволу на розслідування». Краткое содержание книги:
У пригодницькому романі сучасного українського письменника розповідається про мужність і героїзм радянських людей у роки війни та в мирний час, про патріотизм, любов до рідної Вітчизни.
— «Атестат, атестат, — повторив я подумки. — Стій! Це ж — гроші. Авжеж!»
— Ви казали, що батько отримав гроші перед від’їздом. Багато?
— Сума велика, — поволі мовив Куртій. — За три роки. Майже чемоданчик.
— У Березівку того місяця не прибуло ще двоє військових.
— Та ну?! — схопився Куртій і ввімкнув світло. Він збентежено дивився на мене.
— Факт, Дмитре Семеновичу.
— Ти вважаєш?..
— Спробую розібратись. Я зараз у відпустці.
— Але ж де шукати? Стільки років. — Куртій сів і замислився. — Хай щастить тобі, Арсене, — тихо сказав. — Твій батько заслуговує, щоб і через вісімнадцять років… Ех, Федоре! — гірко зітхнув.
Ми випили міцної кави, і я зібрався додому. Куртій не затримував, розуміючи, що мені краще побути на самоті. Він провів мене на подвір'я, освітлене ліхтарями.
— Не забувай, — міцно потис руку. — Я мав єдиного друга і того втратив. Хоч ти не забувай.
І ви нас теж.
Тепер — ні, тепер відпала потреба чужатись. Низький уклін матері. Вона не знає, що батько був з грішми і зійшов на вокзалі.
Я поїхав, упевнений, що Куртій довго не спатиме. Мене обійняв теплий жнив'яний вечір.
Звернув на проспект Коцюбинського і через кільки хвилин опинився на людній та гамірній площі, де дзвонили й вистукували трамваї, снували таксі. До довгої споруди вокзалу з годинником у центрі йшли пасажири й проводжаючі. Я дивився на вокзал, на вагони і міст через залізничні колії. Думав про батька, що колись зійшов тут і не з'явився в Березівці. А може, саме звідси розпочати пошук? Адже тепер його шлях скоротився втроє.
Я завів мотоцикл і рушив на Немирівське шосе. Невдовзі поминув автошколу, аеропорт, і місто залишилося позаду. Оглянувся — над ним наче напнутий велетенський жовтий шатер із безлічі вогнів.
Я май ясну і свіжу голову. Факт, що батько віз при собі велику суму грошей, багато говорив. Поставало питання: а з чим їхали Карпань і Замрика? Хто мені про те скаже? Кедровський? У справах про гроші ані слова. Отже, він теж не знав. Може, подати запит у військові архіви? Але заки прийде відповідь, то й відпустка скінчиться.
Я всю дорогу згадував розповідь Куртія і пошкодував, що не захопив з собою батькові фотокартки із справи. Вирішив перефотографувати і якосьзавезти Дмитрові Семеновичу. Адже в нього не залишилося жодної пам'ятки.
Не зоглядівся, як вихопився на пагорб перед своїм містом. Воно лежало в улоговині, з узвишшя добре проглядались два ряди блідо-голубих неонових ліхтарів, що освітлювали центральну частину, від якої розсівались урізнобіч поодинокі пухнасті кульбаби звичайних ламп.
У провулку скинув газ і їхав за інерцією, щоб не розбудити матір та сусідів гуркотом двигуна. Фара вихоплювала з темряви дерева, паркани, стіни будинків з мовчазними вікнами. Я глипнув на наші, на які саме впало світло, і помітив, як за ріг хати ніби югнула чиясь постать. Мерщій погасив фару і тихо вкотив мотоцикл на подвір'я, скрадливо обійшов усе навколо. Нічого підозрілого. Ну звичайно, од рухливого світла ворухнулась тінь стовбура яблуні, а мені привиділось…
Усміхнувшись, навшпиньки зайшов до хати.
— Як там, Арсене? — долинув з-за дверей стурбований голос матері.
— Усе гаразд, мамо, відпочивай. Тобі привіт від Куртія.
— Дякую, — вона полегшено зітхнула.
Розділ десятий
Вранці я прокинувся раптово, ніби й не спав, хоч мене ніщо не розбудило. Спершу злякано глипнув на годинник, але згадав, що у відпустці, і заспокоївся. Ще вночі постановив собі піти до Кедровського, і те рішення відразу спливло у пам'яті. Не дуже сподівався, що Платон Сидорович щось додасть до справ по стількох роках, одначе жевріла надія.
На кухні на столі лежала записка: «Я в магазині. Зачекай на мене, Арсене». Стало соромно, що мати дбала про мене, ніби я страшенно зайнятий чи хворий.
Вийшов надвір. Сонце підбилося височенько і вже спило росу з трави, листя яблунь та груш. Підняв кілька спасівок, сів на лавку, нагріту промінням.
Учорашня подорож до Вінниці, зустріч з Куртієм нині здавались нереальними, мовби наснились. Але факт отримання батьком грошей вертав мене до дійсності. Значний факт, коли припускати загибель батька від рук грабіжників, і нічого не вартий з огляду на насиченість прифронтових смуг шпигунами, диверсантами. Вони навчені: слідів не залишали… Але ж батько дістався до вокзалу і, мабуть, сів на поїзд, Поїзд… Ласуючи грушкою, міркував: у вагоні, серед пасажирів, людина безслідно не зникне, тим паче — не вчинити вбивство. Отож, поїзд відпадав, ідучи за логікою. Цікаво, які тоді ходили поїзди? А якщо батько з Вінниці до Березівки добирався випадковим транспортом? Ймовірно. Напрошувався висновок, що пошук треба починати з Березівки і нашого міста, йтивід мети їхньої подорожі.