Ключ від чужого замка

— Добрий день, Павле Степановичу!

Волін якось звик, що по імені та по батькові називали його тільки свої, у радянському посольстві, всі ж інші — паном Воліним або просто Павлом, Паулем чи Полом. І тільки Юрек Ружичка звав Павлом Степановичем, твердячи, що кожну людину треба називати так, як вона до того звикла, і що, власне, тільки у них, росіян, є така чудова форма звертання: не надто офіційна — на прізвище і не дуже інтимна — на ім'я.

Від Юрека Ружички Воліну критися, було нічого: вони вісім років працювали разом в Австралії, там і здружилися, а ось тепер вже півтора року працюють пліч-о-пліч у Хельсінкі — Ружнчку прислали сюди радником посольства. Після короткого обміну новинами Ружичка першим запитав Воліна:

— Ну то зустрічаємося сьогодні увечері у Ландстрема?

— Так, я, очевидно, буду… А ти не знаєш, кого ще запрошено?

— Ну у шведів завжди вдосталь люду. Вони ж влаштовують коктейлі рідко, зате зберуть купу гостей, аби можна було потім цілий рік й собі одержувати запрошення. Але я точно знаю, що не буде жодного з американців!

— Звідки такі відомості?

— Ландстрем не далі як за тиждень побив горшки з Марцані, цим американцем з Сіцілії…

— Та вони ж ще недавно були нерозлийвода…

Дипломати знали, що коли треба було заморочити голову Марцані, варто було лише докинути слівце Ландстрему, а той вже неодмінно переказував все достоту своєму «старшому братові» з Нового Світу…

— Все це так, Павле Степановичу, але на баффет діннер у посланника Португалії між ними зайшла розмова про «західну солідарність». І Марцані з усією притаманною йому прямотою сказав, що аби добитися від нас з вами, себто від комуністів, поступок, треба навалитися на нас, об'єднавши усі зусилля західних держав. І, природно, Сполучені Штати у цій бійці повинні бути генералом у західних військових порядках. На це Ландстрем відповів йому, що аж надто примітивно визначати дипломатичний вплив ракетним потенціалом, і він все ж таки спробує проводити політику своєї держави без підказок Марцані. Ну той запалився і почав доводити, що російські танки давно б увійшли в Стокгольм, якби росіяни не боялися американських ракет, і що в сучасному світі є тільки право сильного, а всі слабаки — мався на увазі, природно, Ландстрем, а з ним і вся Швеція — повинні дякувати богові, котрий послав їм такого захисника, як Штати.