Ключ від чужого замка

Коли Алимов прокинувся, то зрозумів, що все це було поганим сном і що цей сон, цілком можливо, сьогодні повториться — Сіренко ж он, поруч.

Мовчки, не дивлячись одне на одного, поснідали, вишикувалися разом з іншими засудженими у колону, перед виходом з колонії начальник караулу перерахував їх раз, потім ще раз. Відчинили ворота. Працювати, зрозумів Алимов, будуть знову на сховищі — колонія будувала для себе великий льох для зберігання продуктів. Зараз був саме час його будувати, бо почнуться заморозки, а потім заметілі — тоді небагато зробиш… Вони вже викопали під льох чималенький котлован, був він метрів чотири завглибшки, потім майстри з їхніх же зробили опалубку і залили бетоном. З одного боку там був спуск, достатній, аби під'їхати до самих дверей сховища машиною, а з інших трьох — прямовисні стіни, вздовж яких нині монтували опалубку, заганяли шворні арматури і заливали їх бетоном.

Як назло, їм випало працювати разом, в одній парі, але не внизу, як учора, а копати нагорі траншею під якусь трубу. Яку трубу — нікого те не цікавило: було сказано — траншея, ширина вісімдесят, глибина сто п'ятдесят. Алимов вирішив копати не там, де Сіренко, а з протилежного кінця: увечері буде видно, хто скільки зробив — про Андрієве вміння посачкувати він добре знав. Але Сіренко підійшов, схопив Алимова за комір і штурхонув у інший бік:

— Ти мені, старий, кинь жартувати. Працюватимемо разом і копатимемо з одного боку — не перетрудишся.

Сіренко взяв лопату, довго ходив понад майбутнім рівчаком, щось намічав, проводив лінії. Алимов розумів — валандається, аби нічого не робити. Тому сам взяв заступ і почав длубати землю. Суглинок копати було важко. Старий швидко стомився, відклав лопату, сів, аби перепочити. Підійшов Сіренко, копнув старого ногою і голосно, щоб почув вартовий, що стояв неподалік, сказав:

— Працювати не хочеш, а жерти хочеш. Вставай, за тебе гнути горба ніхто не буде, — і ще раз копнув Алимова. Охоронець, почувши розмову, підійшов ближче: хтозна, що вони тут затівають.

Алимов знову взявся за лопату, злість кипіла у ньому і ладна була вийти назовні, але він розумів, що з дебелим Сіренком йому не впоратися і тому проковтнув пілюлю. Але Андрій не вгавав — робити дрібні капості Алимову йому навіть подобалося: це скидалося на своєрідну помсту Алимову за сите його життя, за те, що є в нього хтось на волі, хто передачі ладнає, за те, що строк у нього коротший, за те, що життя доводиться починати Сіренкові не з молодих утіх, а з твердого колонійського ліжка. Андрієві здавалося, саме в Алимові тепер сконцентрувалося все його лихо, саме він повинен розплачуватися за Андрієву гірку долю, і чим гірше сьогодні, завтра, завжди буде Алимову, тим краще почуватиметься Сіренко.