Ключ від чужого замка
- Автор: Тимченко Віктор
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- ISBN: 5-7720-0064-0
- Жанр: Политические детективы
Электронная книга - «Ключ від чужого замка». Краткое содержание книги:
В гостросюжетному детективі на широкому політичному тлі розкривається одна із граней «психологічної війни», яку ведуть західні спецслужби проти нашої країни.
Саме звідтоді і почалися його страждання. Як почав Андрій видужувати, приходив до них у хату страшний йому завжди пресвітер громади брат Петро, Вони про щось довго шепталися з батьком та матір'ю, з усього того зрозумілим було лише те, що справжнє щастя зайшло до них у хату, сонцем осяяло їхню обитель, і причина цієї радості — він, їхній син, бо на нього зійшов дух святий і не полишає душі його, бо хоче забрати за святість з собою на небо, а як і відпустить він Андрієву душу, що стане брат во Христі у богопослушництві своєму в їхній громаді людиною, близькою до бога, і все, що ректиме, — то слова божі. Після тих розмов батько вже не бив свого молодшого, а тільки довго сидів коло нього та прислухався, що син скаже. З тої миті Андрій став наче старшим у домі, наче не було там ні батька, ні неньки. Це його дивувало і бентежило, аж поки не з'явився на молитовне зібрання, де й підійшов до нього брат Петро і провів його, наймолодшого з усіх братів, на ліве крило, де завжди сиділи найшанованіші члени громади…
… Андрій завовтузився на ліжку: не завадило б вкинути до рота щось суттєвіше, аніж риба, бо ж цілий день фізично працює на свіжому повітрі. От, приміром, поруч з ним спить Алимов — йому, вже немолодому, впаяли два роки. То ось цьому Алимову навряд чи потрібне м'ясо і сало: в його віці це шкідливо позначається на обміні речовин.
Слова «обмін речовин» Андрій почув у «зоні» від одного із своїх корешів — фельдшера, котрий по великій пиятиці мало не задушив свою дружину. Точніше, не задушив, а придушив і побив синьо — тому й дали йому по саму зав'язку.
Пожили вони з ним душа в душу два роки, він багато чого розповів Андрієві, але потім його звідси забрали, а на його місце прийшов Алимов, якому й належало харчуватися пісним сиром. Андрій добре знав, що таке пісний сир: коли мати збивала на сепараторі сметану, а з пахти, що лишалася, ще й уміла змайструвати сир, то в тому сирові тільки й назви лишалося що від сиру…
Алимова Андрій незлюбив з першого ж дня. За те, що ночами той хропів, заважаючи спати. За те, що Алимову з точністю кур'єрського поїзда приходили посилки з харчами. Ділитися Алимов ніколи не любив, все з'їдав сам. Навіть з Андрієм, своїм сусідом, нічим не ділився та все скаржився, що робота важка. Як і до війни. Тоді Алимову вже доводилося сидіти, здається, чотири роки, новачком назвати його не можна…
Та про що це він згадував? Ага, про Жукова — фельдшера. То цей фельдшер, якому Андрій розповів, як він відмовлявся іти служити в армію, бо брат Петро так наказав, і як паморочилася в нього голова на медичній комісії, і як брали його в лікарню на обстеження і] ніяких розладів не виявили, і як дали строк…
І коли висповідався Андрій Жукову в одну з отаких же безсонних ночей на твердому ліжку, сказав тоді фельдшер:
— Бачив я дурнів, але таких, як ти, повір — вперше.
Андрій не звик, щоб його ображали. Бити — били за правом старшого і сильнішого, але ображати і обзивати — це вже занадто. Він хотів добряче вперіщити свого сусіда Жукова, але той глипнув на нього так, як, мабуть, дивився на свою дружину з руками в неї на горлі, і Андрій охолов.
— Ти все добре пам'ятаєш, що було з тобою перед хрещенням?
. — Пам'ятаю, — невпевнено промовив Андрій.
— А пити тобі ніхто нічого не давав?
— Чого ж, як хліб поламали… тоді брат Петро налив щось у склянку, сказав: «На святе діло йдеш, очисться…»
— Я й кажу, що дурень ти. Отруїли тебе, по-моєму, беладонною.
Андрій не міг второпати, чого б це треба було братові Петрові його труїти, та Жуков продовжив:
— Я своїй стерві теж такого підливав — ніщо її не брало, мучилася отак, як оце ти розповідав, з тиждень, і оклигувала…
— То ти її душити?
— А що ж мені лишалося робити, як життя з нею не стало…
— А вони мені й перед комісією у військкоматі теж щось пити давали, тільки тоді вже я добре при пам'яті був…
Андрієві справді зараз спало на думку, що кожного разу перед тим, як траплялися з ним речі, яких він пояснити не міг, приходив до нього хтось із братів і приносив зілля. Мати зілля сама готувала: Андрій того не бачив, але увесь день по тому в хаті стояв якийсь чад.
— А потім…
— Потім тобі дали строк, — перебив його Жуков, — цю історію я вже знаю.
… Поруч заворушився Алимов. Андрій напіврозплющив одне око і подивився на Алимова. Той теж не спав. Часу в «зоні» було для Андрія досить, аби він навчився стежити за кимось і при цьому дихати так рівномірно, що ніхто й запідозрити не міг, що ти не спиш. Вміння так дихати було одною з наук «зони», вироблялося воно з роками, але потім часто у найскрутніших ситуаціях допомагало виходити сухим з води.