Посмертні записки Піквікського клубу

Ворота були вже поставлені. Розіпнули й два намети для відпочинку та підживлення противних сторін. Гра ще не починалась. Двоє чи троє дінгліделців і стільки ж маглтонців велично бавились, недбало перекидаючись м’ячем. А сила інших джентльменів, як і вони, в солом’яних брилях, фланелевих куртках і білих штанах — костюм, у якому вони дуже скидались на аматорів — мулярів— сновигали між наметами, до яких містер Вордл вів наше товариство.

Численні „доброго здоров’я" привітали з’явлення старого добродія. Багато солом’яних брилів піднялось, багато фланелевих курток нахилилось наперед, коли і він рекомендував своїх гостей — джентльменів із Лондона, що прагнуть потішитися видовищем, яке, — він не мав жодного сумніву, — не розчарує їх.

— Вам краще зайти в намет, сер, — сказав дуже огрядний джентльмен. Його тулуб і ноги нагадували половину велетенського сувою фланелі на двох товстелезних стовпах.

— Там вам було б вигідніше, — ствердив інший огрядний джентльмен, що страшенно скидався на другу половину згаданого сувою.

— Ви дуже ласкаві,— відповів містер Піквік.

— Сюди, будь ласка, — запрошував перший, — це — найкраще місце, — і крикетист, відсапуючись, повів їх до намету.

— Надзвичайна гра… розкішний спорт… чудові справи… дуже… — були слова, що вразили вухо містера Піквіка, коли він вступив у намет. А перше, що впало там йому в очі, був його зеленофрачний друг з рочестерського диліжанса, що повчав добірні кола масонських глядачів. Костюм на ньому був трохи полагоджений, на ногах він мав чоботи, але помилитись не можна було.

Незнайомий зараз же впізнав своїх приятелів, стрілою кинувся вперед, схопив містера Піквіка за руку і з властивою йому навальністю потяг до стільця, безнастанно балакаючи так, ніби він був тут головний розпорядник.