Українське письменство
- Автор: Зеров Микола
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Основи
- ISBN: 966-500-019-5
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Українське письменство». Краткое содержание книги:
Звідси цілком зрозуміло, що, знаючи за собою цю блідість в безпосередньому виливі почувань, цю млявість ліричного руху, Самійленко свідомо шукає епіграматичного стилю, милуючись у короткому влучному слові та знаходячи опертя в канонічних формах. Поет рефлексивний, він любить сентенцію і епіграму (в ширшому розумінні слова):
От властивий його тон і манера!.. Дидактична струя найлегше одстоювалася в його простих, неоздоблених і чітких рядках. І тому можна тільки шкодувати, що він, такий пасивний, не продовжував своїх «Дум буття», розпочатих друком у ЛНВ за 1917 р. «Думи буття» — це краще, що дав Самійленко в цьому дусі. В гірших випадках траплялося інше: невелика криничка ліризму вичерпувалася цілком, і тоді збідніла емоція перетворювала його вірші — найчастіше це були т. зв. «вірші на випадок» — в римовану прозу: офіціозні кантати, марші, присягальні та привітальні тексти. Такі: «Поки душею я не втонув іще», «Привіт тобі, зелена Буковино», «Пам’яті Глібова», «Наша славна Україна», «Вінок Шевченкові».
Ця порівнююча блідість самійленківської поезії признань та інтимної сповіді, проте, надолужується у нього своєрідністю його сатири, майстерністю і дотепом його ямбів та сатиричних куплетів.
«Звичайно від лірика чекають особистих признань та інтимної сповіді музично схвильованої душі. Але ліричний рух ще не робить із цих признань пісні… Лірик новочасний здебільшого розповідає про пережите та намріяне, — лірика перетворюється на монолог…» А в цьому монолозі — треба додати — на нас діє не так безпосередність відгуку, як слово розповідника і його сила переконання. Виписані слова можна пристосувати до Самійленка цілком, без жодних ґрунтовних застережень. В галузі т. зв. «чистої» лірики, лишаючи пальму першості багатьом поетам, він і досі зостається неперейденим майстром у ямбічному жанрі. Вся його міць, як поета, полягає саме в цій поетичній галузі, де, по слову одного російського теоретика, найповніше виявляється «речевая стихия».
Навели Самійленка на цю його поетичну спеціальність, мабуть, російські поети. М. Богданович у своїй статті, друкованій колись в «Украинской жизни» (1916, VII—VIII), вирізняє з-поміж них Лєрмонтова (розуміється, як автора «Думы», «Кинжала», «Не верь себе» і «Последнего новоселья»), добачаючи його вплив на «гражданских стихотворениях Самийленка». На доказ своєї думки М. Богданович наводить самійленківські міркування:
зіставляючи їх з відомими рядками: «И если не навек надежды рок унес, / Они в душе моей проснутся: / И если есть в очах застывших капля слез, / Они растают и прольются».
Думки Богдановича в цілому можна прийняти і навіть краще обставити прикладами (пор. в «Людськості»:
але разом із тим треба зробити і застереження. На Лєрмонтові справа не стала: від Лєрмонтова Самійленко перейшов і до його зразка Оґюста Барб’є, «Поступ» якого («Навіщо придались, мій Боже, ті картини»…) він переклав уже наприкінці 80-х років. Широка філологічна освіта Самійленка, його начитаність дозволяють думати, що йому не лишилися невідомі й декламації В. Гюґо, і греко-римські основоположники ямбу (Архілох, Горацій), і що ті десять-дванадцять речей ямбічного жанру, з якими найчастіше Самійленкове ім’я асоціюється, є продукт хорошої літературної виучки. До них належать: «У сумний час», «Вже годі плакати…», «Поступ» (із ямбів Barbier), «26 лютого 1890 р.», «Невже для нас…», «Не вмре поезія…», «До поета», «Людськість», «Сон». Тоном і характером сюди ж треба було віднести і знамените «Carmen saeculare українського неробства та псевдопатріотизму» — сатиру «На печі», коли б на те давав право розмір, у якому цю річ витримано (анапест).