Українське письменство

«В цій книзі зібрано окремі, друковані вроздріб етюди про сучасне українське письменство. Тут уміщено тільки статті загального характеру, що мають завдання охопити, з тієї чи іншої точки погляду, всю колективну літературну творчість. Студії про індивідуальну творчість окремих письменників автор гадає зібрати окремою книжкою. В сучасній українській літературі дуже відчувається брак самостійної критичної думки. Літературна критика — трохи не найслабше місце в нашому пореволюційному мистецтві. Заповнити хоч подекуди і тимчасово цей прорив на фронті слова було метою критичної діяльності автора».

Так починає М. Доленго передмову до своєї збірки, передруковуючи в ній п’ять своїх критичних нарисів, у свій час уміщених в «Червоному шляхові» та «Жовтневому збірникові». Всі вони дійсно присвячені нашій літературній сучасності, трактують питання загального характеру — і, я гадаю, певною мірою заповняють-таки прогалини нашої критичної літератури. І як не ображає т. Доленга Ів. Майдан, не даючи йому права на титло поважного критика, а йому (М. Доленгові) не можна відмовити ні гостроти спостереження, ні дотепу у вислові. В кожнім разі, поруч немотивовано-імпресіоністичних нальотів на письменство та товарисько-компліментної літератури, його збірка є з’явище приємне і корисне і, треба думати, виправдає свій тритисячний тираж.

Свої критичні статті автор влучно і справедливо називає нотатками. Їх інтерес і справді полягає не так в узагальненнях, скільки в поодиноких, інколи дуже влучних увагах. Так, прекрасно, в кількох неговірких і сухуватих фразах він визначає місце Хвильового — осторонь «еволюційної лінії української прози»; хороше указує всю внутрішню одмінність Хвильового від «етнографічних селописців» із прозаїків-плужан, не вважаючи на все стремління останніх наблизитися до Хвильового стилістично; несподівано зіставляє Підмогильного з О. Плющем, вдатно підкреслює добрі прикмети і хиби його ранніх речей, — їх «молодий емоціональний тон». Навіть у слабшій, бо надміру ускладненій статті про «Дві системи мови» подибуємо тонко підмічений контраст поміж Тичиною, з його «внутрішньо-психологічною характеристикою явищ природи» («Думами, думами, наче море кораблями, переповнилась блакить ніжнотонними») і Рильським, що для психічних з’явищ «набирає епітетів зовнішніх» («Не думи, а хмарки рожево-білі…»).

Поруч з характеристиками слушними, трапляються подекуди і неслушні. Так, навряд чи хто погодиться, що «естетичний розвиток української лірики пішов од Щоголева», а вже рішуче кожний, хто хоч трохи знається на укр. поезії, запротестує проти твердження, що «Щоголів запровадив у поезію замість надсильного для громади шевченківського хореїчного верлібру ямб, уже розроблений перед тим пушкінською школою в Росії». По-перше, як можна називати «коломийковий» ритм Шевченка (4+4)+6 «верлібром»? І як можна говорити про хореїчну тонізацію цього ритму у Шевченка, приписуючи його коломийковим віршам те, що характеризує у Куліша, Щоголева, Манжури і ін.? По-друге, ямбом писали у нас далеко раніш од Щоголева Котляревський, що добре засвоїв передпушкінську його техніку, і Шевченко, якого ямб не бідніший від щоголівського і внутрішньо ближчий до ямбу пушкінської пори. Навряд чи вірно і те, що з ініціативи Вороного «звернула наша муза на європейські шляхи».