Українське письменство
- Автор: Зеров Микола
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Основи
- ISBN: 966-500-019-5
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Українське письменство». Краткое содержание книги:
Але головне, з чим трудно помиритися в статтях М. Доленга, це їх деяка претензійність. Виявляється вона одразу ж у вишуканій, манірній термінології. «Я розрізняю такі сучасні стилі ідеалістичної мови: А. Мова неорганізована: 1. Стиль примітивно-ідеалістичний. Б. Мова організована: 2. Символістичний. 3. Схематичний. 4. Імпресіоністично-ідеалістичний» (стор. 16—17). Чи не простіше замість цього вигадування терміну звернутися до простіших і більш уживаних означень, не затрудняючи без потреби читача?
1925
Пам’яті Самійленка{143}
В особі покійного Самійленка ми втратили талановитого майстра, що посідав своєрідне місце в нашій поезії — трохи осторонь від великого уторованого її шляху, але незмінно на дорозі, якою йшла до нас справжня культура слова.
Франко колись високо цінив Самійленка як лірика. Вихваляв його, як рідкий приклад «поета-об’єктивіста», як майстра (в більшій мірі, аніж хто інший) «об’єктивної лірики». Ми, нинішні читачі, на Франкову думку, певне, не пристанемо. Для нас Самійленко-лірик на другий план відтіснений яскравішими постатями Лесі Українки, Олеся, Філянського, Тичини, Рильського, цих (за винятком хіба однієї Лесі Українки) ліриків par excellence. Нам здається, що у Самійленка мало, як для лірика, вибухового матеріалу, що у нього трохи анемічна, слабо пофарбована індивідуальністю емоція. Він тече спокійним і погожим струмком, не бурхаючи, завжди в берегах; він не дивує нас ні раптовим піднесенням, ні мальовничим епітетом, ні безпосередністю «крилатого» звуку (пригадується Фетове: «Лишь у тебя, поэт, крылатый сердца звук»…).
«Чи він так держить свій темперамент у поводах, — дивувався Франко, критик інколи дуже тонкий і завжди спостережливий, — чи, може, і се мені видається правдоподібним, така вже його вдача, зрівноважена і проста, що не знає внутрішньої боротьби та безумних поривів. Ясно, безжурно й погідно іде він своїм шляхом рівною ходою, не роблячи нам ніяких несподіванок, не збуджуючи ніяких надмірних надій».
Ця зрівноваженість Самійленка обумовлена його розумовістю, його розмисловістю. Як лірик, — він занадто «від голови». І тому він такий блідий там, де пробує писати під Гайне, поета виїмкового емоціонального багатства:
Дивна річ! Як не дається Самійленкові ця манера, що була, — в міру темпераменту й хисту, — доступна не тільки Олесеві або Рильському, але й другорядним нашим поетам. Не кажу про загальну розтягненість вірша, про насиченість його чужорідними елементами. (Справді, для чого лірикові ці описові «епічні» подробиці: «Всього найкращого бажали»? для чого ці власні мотивування і вгадування чужих мотивів: «Навіщо? швидко час стрівання»…) Я хочу звернути увагу на одно: хто цей він у натовпі подруг і братів, автор чи хтось інший, Володимир Самійленко чи просто тип несміливого коханця? Я не знаю. Авторового зворушення я не бачу ніде. Переді мною думки і почуття в їх «общем виде». Навіть більше. В тій поезії, яка дала назву його збірці поезії, — в октавах «Україні», де Самійленко говорить, безперечно, від себе і про себе, де він сповідається, голос його не тремтить, не модулює, почуття формулюються чітко, періоди течуть рівно: ніякий «ліричний непорядок» не порушує їх стрункої логічної нанизаності.